— Передай капудану-паші… — хотів було наказати юртджі Менглі-Гірей, проте вчасно спохопився. Хоч Дніпро розлився чи не на два поприща, проте де-не-де з води визирали кущики очеретів. Тож розвертати важку галеру до низького берега було рівнозначно самогубству. Вона могла налетіти на мілину і стати легкою здобиччю клятих гяурів.
Тепер уся надія була на татарів, що висадилися на правому березі. Проте з висоти своєї вежі Менглі-Гірей бачив, що й тим непереливки. Невірні, прикриваючись недалеким лісом та ярами, раз по раз налітали на них із засідки і жалили, мов розлючені оси. Їх відтискали до лісу, проте вони вискакували знову і знову, не даючи чаушам змоги кинутися з правого берега уплав, щоб ударити на острівних козаків зі свого боку. А потім від островів налітав черговий порив вітру і густі дими знову покривали все непрозорою, смердючою пеленою.
— Поклич капудана-пашу, — звелів Менглі-Гірей одному з своїх охоронців.
І коли той з’явився, запитав:
— Що збираєшся робити?
Капудан-паша з відповіддю не забарився. Схоже, у нього вже склався план дій.
— Вітер дме зверху уподовж Дніпра, — схилившись, відказав він. — Тож найкраще на веслах піднятися вгору, розвернутися і вдарити гяурам у спину.
Здогадатися, чому капудан-паша дійшов цієї думки, було неважко: там, за островами, диму немає і уруси всі, до одного, будуть на видноті. А що галерні лучники не промахнуться — у цьому не було і найменшого сумніву.
— Дій, — кивнув головою Менглі-Гірей.
Турецька галера повільно, відстрілюючись на всі боки, рушила вгору.
Телесик поглянув на сонце. Червоне і неймовірно велике, воно, ховаючись між димовими хмарами, скочувалося за Дніпро і за далекий ліс, що ледь мрів на обрії. Тоді знову перевів погляд туди, де билися дорослі козаки.
— Ну, що там видно? — нетерпляче поцікавився Чорторий. Він був поранений у груди. Проте, здавалося, болю не відчував. Чорторий спирався на руку і все намагався розгледіти, що ж діється там, звідкіля його привезли на човні одразу по обіді. Телесикові друзі та важкопоранені — а таких було кілька десятків — уже знали, що Чорторий з трьома товаришами націлили свого байдака на галеру і розігнали його так, що той з тріском врізався в її обшивку. Ніхто з козаків не загинув, бо всі вистрибнули з байдака заздалегідь. Одного лише Чортория наздогнала сліпа стріла.
— Ну, що там? — нетерпеливився Чорторий.
Раптом з очеретів вигулькнув невеликий човен. Весляр щосили налягав на весла і безперестану кричав:
— Тікайте, хто живий, з острова! Тікайте! Наближається галера!
Телесик озирнувся і в розпачі закусив губу. Добре кричати тому весляреві. А от що робити цим пораненим, які не можуть і рукою поворухнути? Що робити Телесикові та його хлопцям, адже такий стрімкий і широкий у цих місцях Дніпро їм уплав не подолати? Хіба що на човні. Але всі човни там — у диму…
Схоже, про те ж саме думав і Чорторий.
Нараз він порухом пальця підкликав Телесика до себе і сказав:
— Пам’ятаєш, Телесику, як ви з хлопцями подумки навіювали козакам усе, що хотіли?
— Пам’ятаю, — відказав Телесик. — А що?
— А те, що спробуйте побалакати так і з турками. Розумієш, що я маю на увазі?
У Телесика загорілися очі.
— Ага, — сказав він. — Треба придумати щось таке… Ага… О! Треба навіяти їм, що наш острів — то скеля!
— Молодець, — похвалив його Чорторий і чи не вперше поморщився з болю. — Головне, щоб вони звернули вбік — туди, де мілина.
— Тільки ж ми самі можемо не подужати, — шморгнув носом Телесик. — Треба, щоб і ти… щоб усі поранені допомагали.
— Ну, за цим діло не стане, — відказав найближчий з поранених, невисокий кремезний черкасець. Як і Чорторий, він вдавав, що йому зовсім не боляче. — Ви, хлоп’ята, тільки стягніть нас докупи, бо ми самотужки сповзтися не зможемо…
ДНІПРО ГОРИТЬ
Довго виглядати галеру не довелося. Невдовзі з далекого диму випірнули високі щогли, ось вони вивищилися над очеретами… І поранені, і дітлахи втупилися в них поглядами.
— Ми — скеля, ми — скеля… — спочатку урізнобій, а потім злагоджено заговорили вони. — Звертай направо…
Вітрила стрімко наближалися, збільшуючись у розмірах. Вони вже нависали над очеретами, ось вони зайняли майже чверть неба… ось уже майже половину…
— Ми — скеля, ми — скеля, — наче молитву, від якої залежало їхнє життя, повторювали діти й поранені. — Звертай направо, звертай…