— З Івасиком?! — вигукнув я. — 3 Телесиком? То я ж його знаю!
— Та хто ж його не знає! — кивнув дядько своєю важкою головою. — Щоправда, пізніше його знали як Івана-Побивана.
— Це ж чому?
— А він першу козацьку гармату змайстрував. Вона після кожного пострілу не менше десяти песиголовців побивала. Тож звідтіля й пішло: Іван-Побиван.
— Он як, — порадів я за Івасика. — Оце по-нашому!
— Атож, — погодився дядько і знову забрязкотів ланцюгом. Крізь шпарку в тину я побачив, як він перевернувся на другий бік.
Я зробив те саме і вдоволено зітхнув. Атож, ми прожили тоді гарне життя!
Ми — це я з Грициком та Саньком, Барвінок зі Швайкою, а ще ж були Вирвизуб, Колотнеча, князь Глинський, Демко Триголовий. Перед нами не тільки кримчаки, а й самі турки тремтіли!
Цікаво, а що чекає нас тут? Втім, нас — це дуже голосно сказано. Бо з усіх, із ким ми ходили на татарів, у цьому житті опинилися лише ми з Грициком. Ну й трохи дядько Бровко. То що нас чекає тут?
Утім, ніякої тривоги за нинішнє життя я не відчував. Навпаки, на душі було так гарно, що й не сказати. Наче в рай потрапив. А чом би й ні? В усіх попередніх життях я був звіром — спритним, дужим і безжальним. Там я мусив битися за власне життя. А тут і звіром якось називатися незручно. Тут навіть загарчати як слід нема на кого. Ну, хіба гарчатимеш на сусіда, який чи не щодня навідується до нас, або навпаки — наш господар до нього? До того ж його пес, сивий і мудрий дядько Бровко, може навіки образитись на того, хто підвищує голос на його хазяїна.
А хіба можна гавкати на товаришів мого найкращого друга Грицика, з якими він ходить до школи, і вони там гасають мов навіжені? Навіть жаль, що для нас, собак, такої школи ще не вигадали.
Атож, нинішнє моє життя можна назвати найщасливішим з усіх, які я прожив. В інших життях я терпів голод і холод, спав у випадкових норах і виямках, прикрившись хвостом. А тут… Он тільки подумав, що пора б мені вже зажити власним життям і не ночувати в сінях, як Грицик разом зі своїм татком змайстрували мені таку буду, що з неї й довіку не вилазив би.
Я з утіхою оглянув її. Ця буда перша в моєму житті. І взагалі вона перша, бо в попередніх своїх життях я про буди геть не чув.
Гарна вона в мене, простора, з м’якою підстилкою, отвором для дверцят та віконцем. З отвору для дверцят мені видно потиньковану Грицикову хату, просторий двір із шовковицею та повіткою в іншому кінці. А віконце утворилося з дірки від сучка, який випав із дощечки. Воно дивилося на торішні бур’яни, що густо поросли на межі з сусідським городом. Там з ранку до вечора порпалися наші й сусідські кури. А ще дядько Бровко чув від свого хазяїна, що колись там водилося безліч мишви. Аж доки за них узялася баба Маруська.
Атож, гарна в мене буда. І з їжею мені теж неабияк пощастило. В інших життях, бувало, лапи позбиваєш, доки впіймаєш щось путнє, а тут — ледь розплющиш очі, а хазяйка чи Грицик уже несуть мені щось смачненьке. Навіть не знаєш, хто кому служить…
От і зараз вийшла з хати хазяйка і налила в мою мисочку смачнющого варива. Воно пахло так, що в мене аж слинка потекла.
— Смачного! — побажав мені дядько Бровко з-за тину. Він теж при ділі — хрумає якусь кісточку.
— Дякую! — відказую я. — Вам теж смачного!
Не хочу хизуватися, але мені часом здається, ніби дядько мене дуже поважає. Дарма, що я ще ходжу в цуциках. Зовсім недавно мені відкрилося, ким я був у минулому своєму житті. І коли я розказав про це дядькові, він із подиву мало не повалився на спину.
— А ти не бре… — почав він точнісінько так, як кажуть друзі мого Грицика, коли їм розповідають щось надзвичайне. Втім, дядько відразу згадав, що в нашому, собачому, роду брехати не вміють. Тому лише забрязкав ланцюгом, приховуючи ніяковість, і повів далі: — То ти, виходить, будеш саме з тих перших козацьких вовчиків, що їх виховував незабутній дідо Кудьма?
— Першим був Барвінок, — уточнив я. — А вже потім пішли ми: я, Хлопчик, Лисий, Сирітка…
Крізь шпаринку в тину я бачив, якою повагою засвітилися дядькові очі.
— Нам про вас розказували неймовірні речі, — помовчавши, сказав він.