І він знову почухав Барвінка межи вух. Я з докором поглянув на Грицика: бач, як Швайка до свого друга ставиться, а ти…
Грицик наче відчув, про що я думаю. Він засміявся і притис мою голову до себе. І за це я пробачив би йому всі гріхи на світі.
Звісно, я дуже вдячний Санькові, що колись умовив мене не вмирати з горя на могилі мого першого хазяїна Коцюби. Проте й тоді мені було ясно, що для Санька я не єдиний у світі друг. Нас, вовчиків, у нього було ще кількаро. А от коли він наказав мені заприязнитися з Грициком, я одразу здогадався, що це — надовго. Назавжди.
Наразі Барвінок м’яко вивільнив голову зі Швайкових рук і звівся на лапи. Я теж нашорошив вуха. Крізь уже звичний людський гомін до нас долетів частий цокіт копит. Так, ніби хтось утікав од небезпеки. Той цокіт усе наростав, і незабаром почулися стривожені вигуки. А ще за хвилю біля Швайки спинився змилений кінь. На ньому сидів розхристаний хлопчак. Я його знав — це був небіж воронівського старости Байлема.
— Дядьку Пилипе! — сполошено вигукнув він. — Покваптеся! Мене послали за вами дядько Байлем і дідо Кібчик!
— Що сталося? — стріпнувся Швайка.
— Невже татари знов наскочили? — вихопилося у Грицика.
— Та ні, — хлопчак мішком ізсунувся з коня. — Але дідо Кібчик сказали, щоб ви кидали все і чимдуж летіли до нього!
— Овва! — насмішкувато вигукнув Грицик. — Це ж за що нам така честь? Як гадаєш, Саньку?
Санько відповів не одразу. Він лежав навзнак і стежив за білими кучугурами хмар, що неспішно пропливали понад ним.
— Здається, в діда щось недоладне твориться, — нарешті сказав він. — Так що ви й справді не гайтеся. І вовчиків не забудьте прихопити… — Санько повернув до нас голову і всміхнувся. — Віщує моє серце, що нарешті настав і ваш час.
— Щось ти, друже, заговорив такими самими загадками, як і дідо Кудьма в своєму Вовкулацькому куті, — зауважив Грицик.
— Треба ж колись та починати, — вступився за Санька Швайка і подався сідлати свого коня.
За кілька хвилин ми вже були далеко в степу.
У діда Кібчика
Ми з Барвінком летіли крізь густу вечірню сутінь. Ліворуч миготіли нескінченні очерети, праворуч раз по раз вигулькували темні острівці дерев. Навкруги залягла глибока тиша, яку порушувало хіба що тоненьке скімлення вітру у вухах та віддалений тупіт, — то ледь встигала за нами сотня козаків. Десь поміж ними тупотів на своєму огирі Демко Триголовий. Йому не терпілося якомога швидше побачити Ждану і свого синочка Микулку.
Стояла глупа ніч, коли ми відчули, що наближаємось до заселених місць. Спочатку по небі забігали сполохи далеких вогнищ, затим мій ніс почав уловлювати запахи диму й печені. Ще трохи — і все довкола заполонили запахи свіжих овечих бурубляхів. Ми з Барвінком полегшено зітхнули — отже, в цих місцях поки що все спокійно. Інакше вівці не розгулювали б по всьому степу.
З минулого разу, коли ми були у діда Кібчика, тут багато що змінилося. Довкола дідового зимівника виросло ціле село з куренів, землянок, а дехто вже встиг завестися й мазанками. Усе це швидко наближалося до нас, начебто хотіло дізнатися, кому ж не спиться серед ночі, — і так само стрімко лишалося позаду. Інколи нам навперейми вихоплювалися кінні постаті й ламкими юнацькими голосами вигукували: «Стій, хто такі?». А коли дізнавалися, то шанобливо розчинялися в темряві.
— Пильні хлоп’ята, — відзначив мій Грицик після третього оклику. — Схоже, татарські вивідники навряд чи доберуться до дідових земель непоміченими.
Швайка у відповідь лише кивнув. Його обличчя було зосереджене й похмуре.
Нарешті ми дісталися дідового зимівника. Тут було темно, тихо і затишно. Звідусіль долинало протяжливе сопіння. І лише на столі край молодого саду насторожено блимав червонястий вогник. Біля нього сиділи дід Кібчик, воронівський староста Василь Байлемів і ще якийсь молодик, засмаглий і тонковусий. Василеве чоло було перев’язане брудною ганчіркою.
— З’явилися-не забарилися, — замість привітання буркнув дід Кібчик, коли Грицик зі Швайкою злетіли з коней і поквапилися до них. — Носить вас невідомо де…
— Ну, ти диви, — тільки й сказав Грицик.
Якусь мить він незмигно поглядав на трійцю, мовби роздумуючи, ображатися йому на ці слова чи ні. Зрештою кумедно повів носом і звернувся до мене:
— Бач, Куценький, як нас зустрічають? Чуєш, нас із тобою носить невідомо де! Як ти гадаєш, можна таке стерпіти?
Я вдав, ніби мені докучає блоха. Не міг же я гарчати на діда, який колись допоміг старому знахареві Кудьмі зробити з мене того, ким я є!