Не отримавши від мене помочі, Грицик знову повернувся до старого:
— Ви, діду, краще поцікавилися б у Менглі-Гірея чи синопських турків, де ми були і що там робили. І вони вам докладно про все розкажуть.
— Та вже ж бачу, які на вас пишні лахи, — дідові вуса насмішкувато ворухнулися. — А тим часом свої тут дошкуляють гірше за ваших бусурманів.
— То ви їх проженіть, — порадив Грицик. І зробив це необачно, бо дід Кібчик спалахнув, як віхоть соломи.
— Прогнати?! — вигукнув він. — Добре вам, гусакам! Збилися докупи і гайнули, куди очі дивляться. А нам що робити? Дати малим пуцьвірінкам луки, а дівкам почепити шаблі при спідниці?
— Постривайте, діду! — зупинив його Швайка. — Про яких своїх ви кажете?
— Заремба зі своїми гаспидами повернувся, от хто!
Швайка навіть рота роззявив з несподіванки. Таким заскоченим зненацька я його ще не бачив.
— Заремба? — перепитав він. — Та я ж його бачив у Криму серед невільників! І сумніваюся, що його так швидко викупили. Бо, чував, ніби родаки в нього такі, що не те що на Зарембу, а й на себе зайвого шеляга не витратять.
— Мабуть, його сама ж татарва і звільнила, — здогадався мій Грицик.
— Це ж за що йому така честь? — поцікавився дід Кібчик.
— За те, що нашого Швайку видав.
— Так-так, — підтакнув Василь. — Я теж таке чув від Зарембиних челядників. А ще чув, ніби цей бузувір знову втерся в довіру до київських князів зі старостами. Вони допомогли йому повернути свої землі, і тепер він дере з нашого брата по десять шкур. Надолужує за ці два роки.
— І ви що — терпите таке? — примружився Грицик.
— Та не можна так сказати, щоб дуже терпіли, — відказав Байлем. — Тут, знаєш, така веремія зчинилася! Ото коли пан Заремба вперше прибув до Воронівки, то йому аж пика позеленіла. Почав кричати, що в нас обійстя кращі, ніж у нього самого.
— Бо таки ж його правда, — пирхнув Грицик. — Я бачив хороми, які ти звів.
— Та хіба я один? — Байлем поправив ганчірку на голові. — У тих, хто козакував, теж не гірші. Отож погаласував пан Заремба та й поїхав назад. Гадали ми, що все скінчилося. Та ж ні, позавчора навалилася ватага його поплічників з наказом, аби ми половину всіх прибутків за останні два роки віддали вельможному панові. А коли я почав заперечувати, вони кинулися мене в’язати, аби явити перед світлі очі самого пана Заремби. Ну, мої воронівці не стали терпіти цієї наруги і зчинили таку веремію, якої й під час татарського нападу не було. Закінчилося тим, що ті посіпаки ледве вирвалися з села. А Заремба, знаєте, не з тих, хто вибачає такі речі. Тому я про всяк випадок наказав людям ховати свій скарб і втікати до плавнів, а сам оце подався до діда Кібчика, аби порадитись, як бути далі… От. А тут почув, що ви вже підходите, — радо сповістив він.
Гуцикаючи на могутніх руках сонного Микулку, з темряви вигулькнув Манюня, він же Демко Триголовий. Почувши останні Байлемові слова, Демко широко усміхнувся.
— А що тут довго радитись? — мовив він. — От зараз перекусимо і вдаримо на Зарембу так, що од нього та його паненят тільки курява здійметься!
Дід Кібчик зміряв онука таким поглядом, наче той бовкнув якусь дурницю.
— Ні, це не те! — різко кинув він.
— Це ж чому, діду? — здивувався Демко.
— А тому, що підняти на цього звіра шаблю, то все одно, що підняти шаблю на київського старосту.
— То й нехай, — зневажливо пирхнув Демко.
— Ти нас, діду, своїми старостами не лякай, — підтримав Демка Грицик. — Нам зараз ніхто не страшний.
— Маєш рацію, — підхопив Демко. — І якщо той київський староста захоче заступитися за Зарембу, ми й на нього підемо. А що? Перед нашими хлопцями зараз мало хто може встояти.
Дід Кібчик зітхнув.
— Так то воно так. Тільки ви забуваєте, що за київським старостою сам великий князь стоїть.
— Та що нам той великий князь? — Демко Триголовий, схоже, розійшовся не на жарт. — У нас он свій не менший. Князь Глинський! Бачили б ви, діду, як від нього татари чесали. А від тих татарів, самі відаєте, сьогодні вся київська земля тремтить. І не тільки вона.
Зненацька Микулка запхикав і почав пручатися.
— Аа-а, — заспівав Демко густим, як Барвінкове гарчання, голосом і заходився гойдати синка туди-сюди. — Гойда-гойда-гойдаша, де кобила, там лоша…
— Обережно, — стривожився дід Кібчик. — Це тобі не довбня, щоб нею розмахувати. Ет, сила є, а розуму катма, — зітхнув він. — Що в мого Демка, що в тебе, Грицику.
— Це ж чому, діду? — радо поцікавився Грицик.