— Тепер вже пізно, — відказав я. Тоді наблизився до неї на крок і гарикнув щосили: — Ану, геть звідси! І щоб духу твого тут не було!
Вона відсахнулася і щезла в молодій кукурудзі. І вже з глибини городу до мене долетіло:
— Ну, кудлате дурило, тепер ти всерйоз мене дістав! Я тобі цього не подарую!
— Тюпай, тюпай! — гукнув я їй услід і усміхнувся. Ну, що тепер може вдіяти проти мене це миршаве, боягузливе створіння?
Тієї ночі я повернувся додому під ранок. Найда ніяк не могла заспокоїтися. Спочатку вона тремтіла від пережитого, тоді заходилася дякувати, що я так сміливо порахувався з Сестричкою. А я все дивився на неї, вслухався в її схвильований голосок і не міг наслухатись. Тож і не дивно, що коли Грицик запросив мене до школи, я не біг підстрибом за ним, а плентався, наче сонна тетеря. Я навіть не завважив, коли поруч з нами опинився Данько.
— Привіт, Грицику! — привітався він і поглянув на новенького годинника, що батьки позавчора подарували йому на день народження. — Щось нашої Сливки не видно. Заспав, чи що?
Проте Васько не заспав. Невдовзі ми побачили його.
— Що це з ним? — здивувався Грицик.
І було чого дивуватися. Завжди такий жвавий та швидкий, Васько цього разу плентався так, начебто його тягли на орчику.
— Ти що, з велосипеда звалився? — поцікавився Грицик, коли Сливка наблизився до нас.
І справді, велосипед у Сливки був дуже підступний. Варто Васькові бодай на мить загаятися, як той ланцюгом хапав його за штанку.
— Ні, — ледь чутно прошемрав Васько.
— Здається, велик тут ні до чого, — втрутився Данько. — Поглянь, Грицику, на його вуха. Вони ж у нього наче дві пампушки!
— А й справді… То що трапилось?
— Мене побили, — вичавив із себе Васько.
— Хто — батько? — поцікавився Данько.
Ми всі знали, що Васьків батько людина дуже строга і, коли що, може й запотиличником пригостити. І не тільки запотиличником.
— Ні… Макогін з Козулькою. Перестріли мене вчора біля парку. Спочатку тягли за вуха, щоб я швидше виріс і реготали. Я хотів кликати на поміч, але Козулька зацідив мені під дих так, що аж подих забило. Тоді наказали швиденько бігти додому і нікому ні про що не розповідати. А коли я повернувся до них спиною, Козулька дав мені ще й копняка…
Деякий час хлопці мовчали. Потім повільно зрушили з місця. Вони навіть забули пристати до якогось учителя.
— Може, треба комусь поскаржитись? — порушив мовчанку Данько. — Векторові, наприклад. Він у них класний керівник.
Васько заперечливо хитнув головою.
— Ні. Вони били так, щоб слідів не лишилося.
— А вуха?
— То ж вони хотіли, щоб я швидше виріс, — Васько шморгнув носом. — Хлопці… я, мабуть, віддаватиму їм всі гроші…
— Та ти що?! — скипів Грицик. — Він же тоді подумає, що ти їх злякався!
— Еге, добре тобі казати… Ти ж не знаєш, на що вони здатні… — Він поглянув уперед і раптом сховався за Грициковою спиною. — О, вони вже стоять!
І справді, біля мосту, як завжди останнім часом, тирлувалися Макогін зі Стасом Козулькою. Вони поглянули на скуленого Васька, тоді перевели погляди на спохмурені обличчя його товаришів, і Макогін вищирився в підступній посмішці.
— Що, шмаркачу, таки порушив свою обіцянку, га? — поцікавився він у Сливки. — Поскаржився своїм курдупликам, еге ж?
— Я… — ледь чутно проячав Васько. — Вони самі…
— Може, врізати йому ще раз? — запропонував Козулька. — В тихому куточку. І під одне місце. А заодно й цим…
І він зневажливо чвиркнув у Грициків бік.
— Та ні, — гигикнув Макогін. — Для них я придумав дещо краще.
Вони розвернулися й пішли попереду. Час від часу перемовлялися між собою та аж душилися від сміху.
Васько перелякано поглянув на Грицика з Даньком.
— Ой, хлопці… Коли вже мені дали такої лупки, то що ж вони придумали для вас?
Я слухав Васька і гарячково роздумував, що ж його робити. Але нічого придумати так і не зміг. Одна справа — захистити Найду від підступної Сестрички, і зовсім інша — накинутися на таких здоровил!
Кіно у верболозі
Тепер Грицик з товаришами не розлучалися ні на мить. Вони були скрізь разом — по дорозі до школи, дорогою зі школи, на стадіоні. Вони збиралися разом навіть тоді, коли комусь із них мама загадувала збігати до крамниці. І ця їхня дружба не лишалася непоміченою навіть для підсліпуватих діда Маковія і діда Марка, які вже кілька днів вигрівалися на призьбі під сонцем.
— Гарна молодьож пішла, — прошамкотів дід Марко, коли ми вчора проходили повз них. — Дружна. Прямо серце радується за них.