І тепер вони сиділи й гигикали. І я здогадувався, чому. Вони вирішили спочатку трохи повеселитися, дивлячись на мою бійку з Сестричкою, і вже потому взятися за мене.
Я приречено озирнувся. Ховатися не було куди. Ні, таки мала рацію баба Маруська, коли наказувала мені не висовуватися з буди! Тоді ця вовча трійця, може, й не винюшкувала б мене, але тепер…
— А він ще миршавіший, ніж здавалося, — загарчав найбільший із вовків. — Гадаю, Гирку, тобі не важко буде впоратися з ним. То ж берися до роботи, а ми тим часом навідаємося до його сусіди.
І вони розчинилися в кукурудзі. А Гирко, облизуючись від нетерплячки, рушив у мій бік. І що ближче він підходив, тим більшим видавався мені. За якийсь стрибок від мене вовчак припав до землі і прогарчав:
— Ну, а тепер прощайся зі світом…
Атож, доведеться прощатися. Більше мені не залишилося нічого. Виходу не було.
І тут у моїй голові наче щось тумкнуло. Ну й що з того, що він більший за мене? Зате я з породи вовкодавів і ми з Барвінком швиргали таких Гирків через спини, наче сліпих цуценят. А Козулька? Такий здоровецький, а як же ж затрусився, коли я вчепився йому в рукаві А дядько Бровко, який вірив, що я такий самий сміливий, яким був і п’ятсот років тому?! Ні, просто так я не здамся!
Від тих думок я й незчувся, як мої ноги швиргонули мене просто на зайду. Перед моїми очима промайнула Гиркова мордяка, і я навскоси кресонув по ній зубами. Гирко відсахнувся й аж заскімлив від болю.
— Ти що?! — вражено верескнув він, а з його чорного носа широкою цівкою зацебеніла кров. По його очах було видно, що він неабияк розгубився. Я відчув, як мої груди наповнюються неймовірною радістю. Це ж я пустив Гиркові кров, це ж я примусив його відступити!
— Отримав?! — загарчав я до нього. — Хочеш іще?
Гирко не відповів. Він тільки злизував власну кров і, схоже, не знав, як повестися далі.
— А ти нападай, нападай, — насмішкувато підказав я йому.
Цієї миті в сусідньому дворі сполошено дзеленькнув дядьків ланцюг, почулося глухе гарчання і щось важке гупнуло на землю. А тоді пролунав чийсь зболений зойк, який перейшов у здушене харчання. Так, начебто, хтось комусь учепився в горлянку. Ми з Гирком мимоволі повернули голови в той бік, і в мене похололо на серці: невже вовки подолали дядька Бровка? Мабуть, про це подумав і Гирко.
— Є один! — втішено прогарчав він і рушив по колу, наміряючись накинутися на мене ззаду. — А зараз буде й другий…
Проте я теж не сидів на місці і теж почав кружеляти довкола Гирка. Отак ми й ходили колами по двору. А з-за тину усе ще долинало гарчання. Видно, здаватися просто так дядько не збирався.
Цього разу ми кинулися один на одного майже одночасно. Я відчув, як Гиркові іклиська з тріском розірвали шкуру на моїй голові. Гострий біль пронизав мене, але зойкати було ніколи, бо й мої зуби теж знайшли собі роботу — вони глибоко вп’ялися в Гиркове передпліччя. Вовчак вискнув, а далі мотонув мною так, що я зі жмутом шерсті в роті відлетів убік. На щастя, я одразу впав на лапи, і ми знову заходили по колу, чатуючи один на одного.
Раптом мені здалося, що Гирко забув про свій живіт, і я стрибнув, аби вчепитися в нього. Та це була неприпустима помилка. Гирко ухилився, а за мить я відчув, що його ікла вчепилися у мій зашийок.
Це було все. Я з усіх сил намагався вирватися, проте Гиркові ікла підбиралися до моєї горлянки все ближче й ближче. Я задихався, перед очима закружляли чорні комарики. Так, це було все.
Ні, не все! Від курника долетів нажаханий вереск Сестрички, а за ним люте шипіння. А тоді мої вже вибалушені очі побачили, як, вигинаючись у стрибку, баба Маруська летить до нас. Гирко теж скосив на неї очі, і його щелепа обвисла. Мабуть, йому привиділося, що на нього жене хоч і мала, та все ж люта й нещадна язлемська котягра. Він полишив мій зашийок і стрибком розвернувся в її бік. Переді мною промайнула його незахищена горлянка, і я з останніх сил вчепився в неї…
А коли отямився, то побачив, що стою посеред двору над Гирковим тілом і метляю головою, намагаючись вивільнити свій рот від вовчої шерсті. Поруч зі мною усе ще загрозливо горбилася баба Маруська. Її пазурі були червоні від крові.
— Молодець! — похвалила вона мене. — От тільки битися ще не навчився. А тепер гайда до Бровка! Чуєш, що там робиться?
І справді, з-за тину усе ще лунало люте гарчання.
Проте допомагати дядькові не довелося. Скрипнули сінешні двері й на порозі з’явився напіводягнений Грициків тато з коцюбою в руках. А з-за його спини визирав Грицик. Тато поглянув в один бік, у другий, і поскаржився: