— Нічого не бачу. То що ти почув, синку?
Гарчання в сусідньому дворі припинилося. Натомість над тином злетіло довге тіло і щезло в городах.
— Зачекай, — відказав Грицик. — Я зараз…
Він щез у сінях і за мить над вхідними дверима спалахнуло світло. Татко ще раз пройшовся поглядом по двору і побачив нас.
— Овва, — вражено присвиснув він. — Та тут, видно, билися не на життя, а на смерть!
Тримаючи коцюбу напоготові, батько наблизився до місця бійки і зупинився перед Гирковим тілом.
— Вовк… — розгублено мовив він. — Звідкіля він тут узявся?
А от Грицика вовк цікавив набагато менше. Він кинувся до мене і обхопив за шию.
— Ти живий? З тобою все гаразд? — злякано спитав він і зразу перейшов на крик: — Татку, мій Кудлатик увесь у крові!
Батько взяв мене на руки і поніс ближче до світла. В сусідньому дворі грюкнули двері, і сонний голос поцікавився:
— Гей, сусіде, що за ґвалт? — а тоді голос переріс у зойк. — О Господи! Це що, вовк? І мій Бровко на ньому…
— Еге ж, — відгукнувся Грициків татко, оглядаючи мої рани. — Схоже, до нас приходили непрохані гості. Але наші герої дали їм гарного прочухана.
— Герої, — зневажливо муркнула баба Маруська, зиркнувши у мій бік. — А про мене, бач, жодного слова. Начебто й не я стрибнула на голову тій Сестричці, начебто й не я розірвала вухо цьому зайді…
І вона взялася вилизувати з-під пазурів кров. А Грициків татко змастив мої рани якоюсь пекучою рідиною і наклав на них бинти.
— От і все, — сказав він. — Тепер, синку, бери свого відчайдуха на руки і віднеси до буди.
— Він виживе? — Грицик ніяк не міг заспокоїтись. — Він житиме, татку?
В його голосі було стільки тривоги за мене, що я не витримав і вдячно лизнув його в ніс.
— А чого б то він мав померти? — повів плечем Грициків татко. — Трохи відлежиться і знову буде як нова копійка.
Проте відлежуватися я не став. Долаючи біль, звівся на ноги і подався слідом за Грициком та його татком до сусіднього двору.
Дядько Бровко усе ще лежав на величезному вовкові. Він ледве дихав. Навколо них розлилася ціла калюжа крові.
Оглянувши дядька, Грициків татко похитав головою.
— Тут справи гірші, — сказав він. — Набагато гірші.
— Врятуй мого Бровка, Тимофію Івановичу… — Сусіда благально приклав до грудей долоню. — Зроби, що можеш. Я перед ним у великому боргу. Вовки, мабуть, хотіли розірвати мою корову, а він не дав їм цього зробити!
Замислений Макогін
Кілька днів ми з дядьком пролежали на соломі в нашій повітці, де Грициків тато нас лікував. Власне, мене лікувати не було потреби, бо я відбувся тільки розірваною шкірою та кількома подряпинами.
Тому замість лежати я одразу подався до Найди, аби розповісти про нашу перемогу в смертельній сутичці з лісовими зайдами.
А от на дядькові живого місця не було. Він ледве дихав. Йому бракувало сил навіть застогнати, коли Грициків тато віддирав бинти з його страшних ран і змащував їх чимось дуже бридким на запах. Сусіда підсунув під самісінький дядьків ніс велику миску з питвом та їдлом, проте навіть це не змусило того прийти до тями.
Прочумався дядько лише на третій день.
Він розплющив очі, повів ними по стінах і ледь чутно прогарчав:
— Де я?
— У нашій повітці, — відказав я. — Грициків татко лікує нас.
— Ага, — сказав дядько і знову заплющив очі.
Спав він аж до вечора, а коли прокинувся, то відразу поворушив носом і зауважив:
— Десь воно гарно пахне. Кудлатику, ти не знаєш, де саме?
— Та у вас же перед носом, — підказав я.
Повільно, мов сновида, дядько дотягся писком до миски й заходився хлебтати — спочатку ніби неохоче, а потім розійшовся так, що й язика не стало видно. Тоді у ситій знемозі відкинувся на підстилку, відхекався і сказав:
— Спасибі тобі, хлопче…
— За що? — здивувався я.
— За те, що врятував мене.
— Я? — отетерів я. — Ви, мабуть, жартуєте, дядьку?
— Нічого подібного. Ти там чогось завовтузився, і я виліз, аби поглянути, що та як.
— На мене теж вовк напав, — пояснив я.
— Та ну?! — не повірив дядько. — І ти, ще такий малий, відбився від нього?
— Якби не наша баба Маруська, то, може, й не відбився б, — зізнався я. — Я вже задихався, а вона раптом як зашипить, та як стрибоне йому межи очі! А я вгледів вовчу горлянку і вчепився в неї… А ви як врятувалися, дядьку?
— Мене нашийник спас, — пояснив він. — Розумієш, підбіг я до тину, аби дізнатися, що за шум зчинився у вашому дворі. І тут через нього стрибають прямо на мене двоє лісових зайд. Мабуть, гадали, що схоплять мене, мов горобчика. Але завдяки тобі я вже був готовий до всього. Тому не встигли вони й приземлитися, як я вчепився в горлянку найближчому з них…