Дядькові ще важко було говорити, і він на хвилю замовк. Помовчавши, повів далі:
— Ну от. Стискую я йому горлянку з усіх сил, а його вовчиця — хап мене за плече! Хоче, бачте, щоб я полишив її напарника і розвернувся до неї. Але ж і я не з лопуцька зроблений. Я теж розумів, що коли відвернуся від її напарника, то він прийде до тями, і тоді супроти двох мені вже не встояти. Отож вона шматує мене, мов якусь ганчірку, а я, знай, тільки сильніше стискую щелепи на горлянці її напарника. Ну, думаю, бодай одного з них точно порішу. І тут, на моє щастя, вона вчепилася мені в горлянку.
— В горлянку?! — жахнувся я. — Та це ж кінець!
— І вона теж так думала, — дядько розплився в широкій усмішці. — Але не знала, що на шиї в мене є ось це… — він повернув до мене шию, аби я розгледів на ній товстий шкіряний нашийник та ще й металеву пластину на ньому. — То вона вчепилася в нього, аж ікла їй заскреготіли. Тисне з усіх сил і ніяк не може збагнути, чого моя шия така непіддатлива? А тоді у вашому дворі засвітилося світло, і вона дременула в городи. Коли ж дивлюся, а мій здоровило вже непорушний…
Як ви гадаєте, кого ми побачили, як тільки дядькові дозволили переступити поріг повітки? Ну, звісно ж, панну Таксистку. Точніше, її цікавий писок, що визирав із-під воріт. Ми навіть привітатися не встигли, як писок щез, а за мить пронизливий вереск вже звіддалік оповіщав Воронівку, що з дядьком Бровком усе гаразд. Із цією звісткою панна чи не тричі оббігла село. І лише потому повернулася до нас, аби повідомити, що всі тільки те й роблять, що гомонять про нас. Мовляв, таких хоробрих собацюр у селі ще не було. І навряд чи ще колись будуть.
Проти того, що більше таких, як ми, вже не буде, я не заперечував. А от із тим, що до нас нікого не було, — згодитися я не міг. І дядько Бровко теж.
— Ну, це вже занадто, — зніяковіло прогарчав він, коли панна Таксистка подалася геть. — Бачили б вони нас, коли ми були козаками!
І не було, мабуть, жодного неприв’язаного собаки, який не прибіг би подивитися на нас. Але панні Таксистці й цього було замало, тому вона подалася до сусідніх сіл. І, мабуть, нарозказувала про нас такого, що привела за собою не менше десятка чужаків, аби й ті переконалися, що вона гавкає чистісіньку правду.
На другий ранок над нашою хатою закружляв орел. Він спустився так низько, що я міг розгледіти його страшний гачкуватий дзьоб.
— В степу і в лісі вдячні вам за те, що порішили тих зайд, — заклекотів він до баби Маруськи. — Тепер, кажуть, у нас знову запанують тиша і спокій.
— Але ж залишилася ще вовчиця, — нагадала баба.
— Та ні. Сьогодні зранку я бачив, як вона пошкутильгала на північ. Певно, ти і її встиг шарпонути? — звернувся він до дядька Бровка, який нашорошив вуха на цю розмову.
— Я? — здивувався той. — Утім, здається, щось таке було. Саме перед тим, як спалахнуло світло. Може, й справді кресонув їй по крижах.
А от хто мене найбільше здивував, то це Петько Макогін. Ми з Грициком саме поспішали до школи, коли він заступив нам дорогу перед самісінькою греблею.
Я подумав, що Петько знову взявся за старе і застережливо загарчав:
— Не підходь, бо зостанешся без штанів!
Проте в Петька на думці було інше.
— Привіт, — сказав він Грицикові, і голос у нього був зовсім не ворожий. Тоді тицьнув пальцем у мій бік і запитав: — Це правда, що він загриз вовка?
— Правда, — з гордістю за мене відказав Грицик. — Він…
Проте доказати Грицик не встиг, бо на нього з радісним галасом налетіли Сливка з Даньком, підхопили його під руки і ми всі подалися далі.
На закруті я озирнувся. Макогін усе ще стояв біля греблі й дивився в наш бік. Що в нього було на думці, не відаю. Проте мені чомусь здалося, що Петько був не проти, аби замиритися з нами.
На всяк випадок я залишився на перерву, аби пересвідчитись, так це чи ні. Виявилося, що я не помилився. На перервах ні сам Петько, ні його друг Козулька нікого й пальцем не зачепили. Хіба що від Макогона відлетів один п’ятикласник, та й то лише тому, що сам з розгону втелющився в нього. Мало того, коли ми з Грициком та Яринкою утрьох поверталися зі школи, Петько навіть не подумав галайлакати нам услід.
А ще я завважив, що Макогін і Козулька поводилися наче чужі. При мені вони жодним словом не перекинулись. Мабуть, Петько не пробачив Стасові його боягузтва.