— Колись ваша річка була порубіжжям між татарським степом і землями нашої Руси-України, — пояснив він. — От я й подумав: а чом би нам з вами тиждень-другий не подихати старовиною?! А заодно й подивитися, як змінилися ті місця.
І для цього він уже дещо зробив: придбав кілька надійних човнів, роздобув два просторих намети. Лишилося підібрати належну команду.
Команду ми почали підбирати, як тільки баба Христя поставила перед нами глибоку миску вареників. А коли в ній нічого не лишилося, команда вже була підібрана. До неї увійшло п’ятеро дужих старшокласників (причому, хоч як це дивно, Грицик запропонував Петька Макогона), а також Грицикові друзі Данько Орлюк та Васько Сливка.
— Це для того, щоб не казали, ніби ми на менших не звернули уваги, — пояснив Письменник. — А тобі, Грицю, я пропоную стати нашим літописцем. Бо пишеш ти дуже цікаво. Ну, то як, згода?
— Згода! — не задумуючись, вигукнув Грицик.
А за кілька хвилин ми з Грициком уже навперегін гнали попід парканами й тинами, аби якомога швидше повідомити членам команди про майбутню мандрівку. Куди саме треба було бігти, ми знали, адже на стадіоні вже давно бухкав м’яч. А де м’яч — там і хлопці.
Я біг за Грициком і радів, що нарешті вдалося втерти носа панні Таксистці. Адже ми, а не вона, першими розповімо про таку новину!
— Швидше, Кудлатику! — підганяв мене Грицик. Не озираючись по боках, він вихопився на дорогу. — Не затримуй…
Все сталося блискавично.
З-за рогу на великій швидкості вилетіло авто. Завищали гальма, хтось нажахано скрикнув. Ще мить…
Щосили рвонув я на Грицика і з усього розгону вдарився йому в спину. Встиг ще помітити, як він відлетів на узбіччя. А тоді все моє тіло пронизав неймовірний біль і світ поринув у небуття…
— Привіт, Кудлатику! Ну, як живеш?
Голос долинав із неймовірної далечини і водночас був зовсім поруч. І належав він Санькові. Тому Санькові, якого я добре знав ще з козацьких походів.
А от і він сам. З’явився ніби невідь-звідки. Щойно його не було, і ось він — здоровецький, усміхнений! Тільки зморшки на чолі видають, що він не так уже й мало пережив. Та ще очі. У колишнього Санька вони були якісь напружені, наче намагалися угледіти щось недосяжне для інших. А в цього Санька були очі людини, яка вже знає, чим все закінчилося. І ще над головою погойдувався ледь помітний німб. Схоже, не простою людиною був Санько в цих місцях!
Звідкілясь з’явилася копичка щойно скошеного сіна. Санько всівся на ній і з насолодою вдихнув її пахощі.
— Ну, то як живеш, Кудлатику? — повторив він.
— Та хіба я живу? — здивувався я. — Мене ж тільки-но збила машина.
Санько примружив око:
— І ти думаєш, що лежиш зараз на узбіччі непорушний і понівечений? — запитав він. — Чи не так?
— Так, — згодився я. — Втім…
— А ми ж, бач, оце сидимо поруч і розмовляємо… — Широка посмішка осяяла Санькове обличчя. — І мушу тобі сказати, що я страшенно радий цій зустрічі.
— Я теж, — щиро зізнався я. — От тільки не знаю, де я зараз перебуваю…
— На небі, Кудлатику, на небі! Ти тепер майже такий небожитель, як і я.
— І як тепер мені до тебе звертатися… — почав було я.
— Та яке це має значення! Втім, коли хочеш, можеш називати мене, як і раніше, Саньком. — Він уважно оглянув мене. — А ти майже не змінився з того часу, коли ми востаннє бачились. І так само цікавий до всього, так?
— Ага, — погодився я.
— То що ж тебе зараз цікавить?
— Розумієте… Розумієш, я ніяк не можу збагнути, чому ми, звірі, пам’ятаємо геть усе, що з нами було, а от люди не пам’ятають нічого. Чому це так?
Санько кумедно зморщив кінчик носа, ніби під ним провели травинкою.
— Як би тобі, Кудлатику, сказати… На це точної відповіді в мене немає. Самі лише здогади.
— Але ж ви… ти — всемогутній!
Санько потягся так, що аж кісточки захряскали.
— Все, Кудлатику, залежить від того, як на це дивитися, — почав він. — От, наприклад, твій Грицик вважає, що старшокласники всемогутні. Але вони думають зовсім інакше. Для них всемогутнім є вчитель. Так що все пізнається в порівнянні.
— То ти що… Невже й досі вважаєш себе учнем?
— Якоюсь мірою так. Усі ми, Кудлатику, учні. Бо часто те, у що ми віримо сьогодні, завтра може здаватися геть іншим.
— І все ж, чому ми, звірі, пам’ятаємо, що з нами було, а люди — ні? — не відступався я.
Санько відповів не одразу.
— Мені здається, ви, звірі, пам’ятаєте своє минуле тому, що просто живете собі, та й годі. А от люди — вони можуть ще й щось творити. Себто втручатися в те, що вже існує. А за всяке вміння треба чимось розплачуватись.