— А чом би й ні, — широка усмішка спливла на Грициковому обличчі. — Слухай, а що це за один? І він вказав на вершника, що тим часом вирвався вперед.
— Це староста черкаський, — пояснив Санько.
— Ого! — вражено вигукнув Грицик. — А я ж до нього як до простого козака…
Проте більше часу на розмови не було. Стрімко наближалися перші шатра кримчаків. З під них, мов мишва з-під сіна, випорскували татари. Вгору злетіли перші шаблі.
Нараз Грицик пришпорив коня і наздогнав старосту черкаського саме тоді, коли той примірявся для першого удару.
— Не на тих замахуєшся, князю! — вигукнув він. — Ти краще поглянь он туди, — і він шаблею тицьнув у той бік, де стояли найвищі шатра. — Там отаборився кримський темник Бурумбей зі своїми тургаудами. Здолаємо його — перемога наша, а ні…
— Бурумбей! — вихопилося у князя. — Старий знайомець!
Він різко смикнув за поводи. Кінь захрипів, став дибки і розвернувся туди, куди вказував Грицик. А князь Глинський звівся на стременах і над засніженим полем загримів його голос:
— За мною, товариство! Розходьтеся віялом! Слава!
— Слава-а! — прогриміло у відповідь.
Козацький напад був схожий на смерч. Лише кілька хвилин ходив він туди-сюди поміж гарб та шатрів степових татарів, а тоді звернув до центру табору, залишаючи по собі неймовірну тишу, яку інколи порушували зойки і стогони поранених.
То тут, то там зав’язувалися перші блискавичні сутички. Грицик налетів на одного тлустого татарина, що ніяк не міг видобути шаблю. Промайнуло нажахане обличчя і Грицик навідмаш, уже минаючи його, змахнув шаблею і відчув, що не промахнувся. Наразі завважив, як ліворуч і трохи попереду розкошланий бахмат тяг за собою татарина, що не міг звільнити свою руку від повода. Татарин роздирав рота у нечутному крику і з жахом косував на копита, що вибивали креймахи снігу обабіч його голомозої голови. Грицик рубонув повід, кінь рвонув, мов із пращі, а татарин завмер на брудному снігу. Його спина напружилася в очікуванні неминучого удару…
— Живи! — дозволив йому Грицик і подався далі, наздоганяючи Санька, який звалив уже двох кримчаків.
Наразі їх розділила крита гарба, і Грицик голосно скрикнув: у отворі з’явилася чиясь рука з луком, націленим на Санька. Грицик рубонув по руці, проте було вже пізно: стріла зірвалася з тятиви. Із завмерлим серцем глянув Грицик туди, де мав затнутися від удару його товариш, — і його рот сам собою розкрився від подиву: Санько був цілий-цілісінький, а стріла якось дивно збочила і затремтіла оперенням у снігу.
— Ху-у, — полегшено видихнув Грицик. — Як це тобі вдалося?
— Потім, Грицику, потім! — вигукнув Санько і кинувся наздоганяти князя Глинського, що вирвався наперед. Поруч з князем відчайдушно рубався Федір Колотнеча.
— Допомога не потрібна? — крикнув Санько, порівнявшись із Федором.
У відповідь той лише зблиснув зубами. І тут-таки стявся з дебелим татарином. Ударили шаблі, затанцювали жеребці один навколо одного… То була найсолодша мить у житті справжнього воїна. Бо ж відчувати свою спритність і міць, і молодецтво значно приємніше, ніж тоді, коли женешся за переляканим розбійником.
На відміну від степових татарів, кримські чауші прийшли до тями доволі швидко. Подекуди вони вже збилися в щільні гурти. Посеред одного з них височів темник Бурумбей.
ТЕМНИК БУРУМБЕЙ
Він ліг ген-ген після півночі. Ще і ще раз об’їздив притихлу стоянку, пильно видивлявся, чи не сплять вартові, бо не раз доводилося переконуватися, що такому зброду віри немає. Їх тримає в купі лише потяг до дармової наживи. Відав, бо не вперше це було: попереду вихором пролетять найдужчі нукери, знищуючи всіх, хто лише потрапить їм на очі. За ними подадуться оці — лякливі, мов шакали, й жадібні, мов гієни. Вони підгребуть усе: дітей, молодиць, збіжжя, коней, корів, і лише старих понищать, бо ті нікому не потрібні. А при перших же ознаках небезпеки кинуться навтікача так, що й шайтан не в змозі їх наздогнати. Добре, що Менглі-Гірей дав йому три тисячі кримських чаушів. Це були загартовані в битвах і походах воїни. Саме з ними, а не з цими шакалами судилося йому виконати наказ свого хана.
А наказ був такий: галопом пройтися понад Сулою до Дніпра, перебратися через нього і вдарити на Черкаси.
Мимоволі подумав: ласкавий до нього хан. Так, ласкавий. Бо іншим чамбулам ще йти та йти, доки десь за Конотопом вони з’єднаються з московитськими ордами. Потому купно вдарять на Переяслав і Київ. А коли Богдан Глинський відтягнеться киянам на допомогу, бо ж віритиме, що з лівого берега черкаській землі ніщо не загрожує, — саме тоді він, темник Бурумбей, зі своїми чамбулами з шаблями наголо пролетить уподовж Сули, по льоду перебереться за Дніпро і назавжди зрівняє з землею самі Черкаси — місто, яке кожен правовірний ненавидів лютою зненавистю…