Шереметьєв хотів на те зауважити, що міг би й почекати шановний гість, доки підійде союзник, проте утримався. Натомість сказав:
— Гадаю, що вони загинули за спільну справу.
Менглі-Гірей гучно втягнув носом повітря, ніби втримуючись від праведного гніву.
— Ми з московським князем Іваном обговорювали умови походу. Як бачиш, ми свої зобов’язання виконали. А він?
Шереметьєв з гідністю підняв голову.
— Мій повелитель теж звик дотримувати свого слова.
— Щось я не бачу доказів, — зауважив Менглі-Гірей.
— Вони там, — Шереметьєв показав на скриню, що стояла в кутку.
— Це добре, — кивнув Менглі Гірей і зволив пожартувати: — Гадаю, в моєму шатрі вона теж займе гідне місце… — Затим, не повертаючи голови, покликав: — Азизе, де ти?
Шереметьєв завмер: хоч і висока особа завітала до нього в гості, усе ж навіть вона не мала права розпоряджатися в чужому шатрі. А коли до шатра увійшло четверо кримських богатурів[7], він узагалі на деякий час втратив дар мови. І лише тоді, коли нукери, важко згинаючись, винесли скриню з шатра, Шереметьєв гнівно випростався. Він хотів сказати, що, згідно зі звичаєм, плату за військову співпрацю має відвезти до хана саме він, Шереметьєв, — і то лише тоді, коли ця співпраця дасть видимі плоди. Проте Менглі-Гірей виставив наперед руку.
— Усе гаразд, шановний, — заспокійливо мовив він. І додав, ніби виявляв велику ласку: — Сподіваюся незабаром бачити тебе своїм гостем.
Він рішучим кроком ступив у сіни й не зміг утриматися від посмішки. Обіч запинала здригнулися й виструнчилися його тургауди, у той час як охоронці Шереметьєва розгублено виглядали з-за їхніх спин. Кивком голови Менглі-Гірей звелів тургаудам іти слідом. Саме собою розійшлося зовнішнє запинало, Менглі-Гірей зволив підсадити себе на білосніжного оґира і, так само вдивляючись поглядом у щось не доступне простому смертному, покинув московський табір. І лише від’їхавши за його межі, дозволив собі втішено зітхнути. Плата за військову співпрацю цілком виправдовувала збитки від невдалого походу.
Одразу по поверненні Менглі-Гірея до ставки у бік Переяслава виїхав без усілякого супроводу гонець Темір. Він віз дозвіл Менглі-Гірея відступити від Переяслава і чекати в умовленому місці. Про те, що уруси можуть зле повестися з листом і посланцем, Менглі-Гірей навіть думки не припускав. На гінця, що везе такого жаданого для них листа, уруси не дозволять навіть пилинці сісти!
А щойно зимові сутінки оповили землю, кримська орда почала збиратися додому. Довгими вервечками потяглися з-під київських стін на лівий берег натовпи чаушів, заскрипіли гарби. Лише кострища палали, як учора чи позавчора — хай, кому треба, думають, що кримська орда усе ще гріється біля них.
Менглі-Гірей їхав чи не останній. Нараз він повернувся до Дніпра і якусь хвилю розглядав полишений табір. А тоді тургауди зі здивуванням почули його сміх. То Менглі-Гірей на мить уявив, що станеться з московським військом, коли захисники київських мурів виявлять, що кримська орда щезла невідомо куди.
ПОШУКИ ВИННИХ
Не озираючись, летіли ординці від Комишні у рятівний степ. Ті, хто кочував межи Сулою та Пслом, непомітно відділялися від основних сил і вже за кілька поприщ вдавали, ніби вони нікуди й не ходили. Бо не доведи Аллах, якщо дніпровські козаки довідаються про їхню участь у цьому поході! Навряд чи їх вдовольнять запевнення, що вони змушені були приєднатися до кримчаків, аби ті не пограбували їхніх аулів.
А от той, хто кочував за Ворсклою та Самарою, — той утікав разом з кримчаками.
Поміж ними був і присульський татарчук Хасан. Після вчиненого ним же переполоху він потрапив у таку густу лаву втікачів, що зміг вибратися з неї лише над Ворсклою. Тому й вирішив, що нічого поганого не буде, якщо вони з Грициком зустрінуться в аулі Ренатового батька Рашита, котрий був чи не побратимом самому Швайці. Бо ще напередодні битви Грицик, знаний в орді як Сартак, завважив, що коли все буде гаразд, він обов’язково провідає Рената. І всі знали чому: у Рената була сестричка Фуза, що її Сартак несподівано вподобав. А коли так — то навіщо ж товариша розшукувати по всьому степу?
Поперед нього скакали охоронці темника Бурумбея. Сам темник погойдувався на ношах межи двох коней. Знахар, що останні години їхав поруч з хворим, коли-не-коли скрушно похитував головою. Мабуть, не дуже йому вірилося в те, що темник скоро стане на ноги.
Лише за Пслом сотники й тисяцькі за наказом Бурумбея, що час від часу приходив до тями, заходилися збирати залишки своїх чамбулів. Залишки збиратися не поспішали. Вони палко мріяли про те, як би скоріше дістатися до своїх аулів і забути про той жах, що його уруси приготували над Комишнею. Тож довелося накидати ловецьку сіть на десятки поприщ довкруж і, наче баранів, зганяти всіх до місця загального збору.