— Допустімо, що це правда. Але що ж тоді робила решта? Мовчиш?
Менглі-Гірей зміряв зіщулену постать темника крижаним поглядом і рушив далі. Кроків за десять зупинився перед хирлявим татарином і тицьнув у нього пальцем.
— Ти. Звідкіля?
— Чабан я, шановний, — низько схилився той перед темником. — Чабан з-над Ворскли.
— Хто втікав перший, бачив?
— Ні, шановний, — ще нижче схилився той. — Прокинувся я від криків. Хотів вибратися з шатра, та не встиг, бо на шатро щось навалилося і придушило мене. Виповз я з-під нього, аж дивлюся — на ньому перевернута гарба. І нікого з наших. Тільки якісь незнайомі чауші летять повз мене і кричать: «Вовкулаки, уруси»…
Менглі-Гіреєве обличчя пересмикнула гримаса.
— Так-таки й вовкулаки, — процідив він. — Так таки й уруси… І що ж ти зробив, коли це почув?
— Скочив на коня і подався слідом за іншими…
Менглі-Гірей змигнув бровою. Найближчий з тургаудів змахнув нагаєм і той обвився навколо голови нещасного. Бризнула кров. А палець Менглі-Гірея вже вказував на іншого:
— Ти! Звідкіля?
— Тутешній я, сонцесяйний. З-над Псла.
— Розказуй, як було.
— Я теж, сонцесяйний, прокинувся від чиїхось голосів. І той… Було темно, а потім щось затупотіло, закричало…
— Бачив, хто почав тікати перший?
— Ні, шановний. Усі тікали.
Цього Менглі-Гірей не велів шмагати. Об таке навіть нагая бруднити шкода. Тож він поворушив поводом, виїхав на середину і зупинився.
— Уперше орда так знеславила себе перед усім правовірним світом, — здушено й тихо, силуючи себе, почав він. Довкола зяяла цупка тиша, лише чутно було, як натужно дихає темник Бурумбей. — Уперше наші великі предки здригнулися в своїх могилах, почувши, що їхні нащадки проявили себе малодушними шакалами… Тож коли хто сподівається, що йому це якось минеться, він глибоко помиляється… — Менглі-Гірей прикусив губу. — Пощади не буде нікому! Гнів великих предків наказує мені покарати винних найстрашнішою карою!
Він замовк, вбираючи в себе повітря. А тоді, напружуючи горлянку, вигукнув:
— Сотники, вперед!
З лав виїхало вершників з двадцять.
— А де інші? — примружився Менглі-Гірей. — Полягли в битві чи розбіглися, як мишва? Де сотники з присульських улусів?
Сотники заходили очима один по одному і знову опустили голови.
— Отже, таких тут немає, — яро посміхнувся Менглі-Гірей. — То, може, повернемося та пошукаємо їх у їхніх же улусах?
Хасан, що стояв у перших лавах, відчув, як його серце покотилося вниз. Менглі-Гіреєві таки нічого не вартувало налетіти на Присулля і не залишити нікого в живих. Ні, цього допустити не можна!
Незважаючи на застережливі погляди своїх друзів, він смикнув за поводи і виїхав наперед.
— Повелителю, — почав Хасан, дивлячись в очі Менглі-Гіреєві, хоча за мить перед цим навіть не мислив, що здатен на таке. — Я простий чауш і нас тут двадцять чоловік — все, що лишилося від нашого присульського улусу. А було більше двох сотень. Сотник наш велів нам зайняти місця на краю табору. Тому, коли налетіли уруси, багато хто й прокинутися не встиг. Я, коли вибрався з шатра, на власні очі побачив, як у спині нашого сотника Ахмата ще бринить стріла…
Про те, що цю стрілу випустив він сам, Хасан промовчав. Натомість додав, знаючи, що це йому так не минеться:
— Тож винуваті, повелителю, не ми, а вартові, котрі проґавили напад урусів…
Удар канчука змусив його замовкнути.
— Мовчати! — вереснув тисяцький. — Як ти смієш розмовляти так перед самим повелителем!
Нараз з-поміж вершників зчинився якийсь рух, і до Менглі-Гірея пробився повновидий молодик.
— Сонцесяйний, дозволь мовити слово про цю людину, — кивнув він на Хасана.
Менглі-Гірей якусь мить розглядав молодика.
— Як тебе звуть? — запитав він.
— Борихан, сонцесяйний. Я небіж бінбаші[8] Реїза.
Менглі-Гірей повільно хитнув головою.
— Продовжуй, — звелів він.
— Я цю людину бачив напередодні уруського нападу. Він тоді сидів у гурті з одним кайсаком на ім’я Сартак. Вони про щось шепотіли і при цьому озиралися на всі боки, чи не чує їх хто. А коли ми з моїми товаришами хотіли дізнатися, про що саме вони шепочуться — ті ледь не взяли нас у ножі… — Борихан ковзнув поглядом по шерензі і вказав на десяток чоловік. — А ці тягли за нього руку. Мабуть, усі вони з однієї зграї.
— Я того кайсака, званого Сартаком, не підтримував, — відказав Хасан. І це була правда, бо вони з Грициком наперед домовилися, буцімто не знають один одного. — Я з ним увесь час сперечався. І ти сам відаєш про це.