Проте Борихан не зважав на Хасана. Він помітив, як зацікавлено зблиснули очі в Менглі-Гірея, і це додало йому нових сил:
— А коли почалася битва, я бачив, як той Сартак перебіг до урусів. А ці… Навіть коли вони й не були з ним заодно, можуть багато чого розповісти.
— Он як… — повільно почав Менглі-Гірей. — Тож ти вважаєш, що була змова?
— Так, повелителю, — схилився Борихан. — Але й це ще не все. Коли я розповів про свої підозри моєму дядькові тисяцькому Реїзу, той лише поглузував з мене…
— Борихане! — зойкнув тисяцький Реїз.
Менглі-Гірей повів на нього оком і той затнувся.
— Що ж, розберемося, — сказав Менглі-Гірей.
Розбиралися недовго, але жорстоко. По всьому та борі засвистіли нагаї, залунали розпачливі вигуки. Проте зізнався хтось чи ні — було невідомо.
Під вечір чамбул Бурумбея був вилаштуваний чотирикутником. Усередині його стояло кілька сотень закривавлених степовиків. Зойкнули сурми, загуркотіли барабани і наперед виїхав новий темник Енвер. На відміну від Бурумбея, він був худий і верткий, як сорока.
— Ось вони, ті, хто осоромили правовірний світ, — показав він на закривавлений гурт. — Це вони втекли перші з поля битви.
Хасан, що стояв попереду, опустив голову, як і личить людині, яка визнає будь-яке рішення свого начальства. Проте в глибині його душі здіймалася радість: йому таки вдалося заронити у голову ханові думку, що в поразці під Комишною винні не лише присульські улуси. Отож боятися негайного Менглі-Гіреєвого гніву їм не доведеться.
ДІДОВІ КЛОПОТИ
Як тільки зійшли води і трохи підтряхло, наче з-під землі вродився старий знайомий Рахмон.
«Перша ластівка, — подумав дід Кібчик. — Цікаво, що йому потрібно цього року?»
Рахмон, як завжди, почав здалеку. Довго трусив дідову руку, розтягував у посмішці рота аж до вух, цікавився здоров’ям самого діда, потім його рідні і знайомих, потім…
— Івасику, а скажи-но Ждані, щоб приготувала нам щось перекусити! — гукнув дід Кібчик. — І нехай накриє під сонцем, бо воно нам ще не обридло. Чи не так, Рахмоне-джан?
«Тю, уже й по-татарському заджеркотів», — сам з себе здивувався він.
— А так, так, — закивав головою Рахмон.
Прибігла Ждана, повновида, розпашіла. За нею з повною тацею в руках дріботів Телесик. За якусь мить на столі, мов за помахом чарівної палички, з’явилася вуджена риба, бринза, білі коржі, глечик з квасом.
Рахмон вихилив кухля і схвально прицмокнув:
— Смачно, майже як кумис…
І лише тоді, коли від вудженини залишилися самі кісточки, він почав з того, заради чого приїхав.
— Гарно видали відкоша тим кримчакам, дуже гарно, — посміхнувся він і його очі зблиснули так, наче в тому була і його заслуга.
Дід кивнув головою. Усе ж не стримався, лукаво зауважив:
— Серед кримчаків бачили і ваших людей.
Рахмон не поліз у кишеню за відповіддю.
— У нас не було іншого виходу, шановний, — важко зітхнув він. — Якби ми не послали на вимогу Менглі-Гірея своїх людей, він вважав би нас такими ж ворогами, як і вас. Тому ми змушені були послати кілька десятків. Але, — він урочисто підняв догори пальця, — вони не взяли з собою жодної гарби. А гарба, шановний, потрібна для того, аби на ній возити здобич.
«Здобич, — гмукнув про себе дід Кібчик. — Сказав би краще, що не взяли гарб, бо передчували, що доведеться ловити облизня…»
— Так, наші це помітили, — додав він уголос. — І належно оцінили.
— Я, шановний, признатися, дуже переживав, чи не станете ви тепер дивитися на нас як на чужинців…
Дід Кібчик дозволив собі великодушно всміхнутися.
— Та що там, — відказав він. — Чого не буває між сусідами.
— А так, так, — закивав Рахмон. — На те вони й сусіди…
«От же ж базікало, — подумки зітхнув дід. — А тут роботи стільки…» І не стримався, мовив уголос:
— Атож, лише сусіди можуть говорити геть про все на світі, бо їм поспішати нікуди…
Невидима хмаринка затемнила гладеньке Рахмонове чоло.
— Якби ж то так, шановний. Та, на жаль, я приїхав оце у справах. Хотів би домовитись про закупівлю й цьоголітнього вівса.
— Цьоголітнього? — щиро здивувався дід. — Таж він ще й не сходив…
— Знаю, дорогий сусіде, знаю. Але не хотілося, щоб ти продав його комусь іншому.
Дід повільним рухом розгладив бороду. У Рахмоновій базіканині є таки свій глузд.
— Вважай, що домовилися, — сказав він. — Для доброго сусіди нічого не шкода. І овес знайдеться, і полотна для твоєї ханум, і риба в’ялена…