— Це чудово, — прояснів Рахмон. — І ще… як би тобі, дорогий, сказати… — Рахмон якусь мить роздумував, тоді махнув рукою і подався навпростець: — Там, де ви дали чосу Менглі-Гіреєві, дещо залишилося…
— Навряд, — засумнівався дід. — Той табір наші, здається, вже давно почистили. Гарби там, шатра. Адже ті песиголовці попалили багато хат, то хоч якась поміч погорільцям буде…
— Звісно, звісно, — закивав Рахмон. — Однак дещо залишилось. Мої люди якось туди зазирнули, то кажуть, ніби там ще багато добра валяється. Зламані гарби, колеса, дишла, полудрабки…
— Атож, цього добра там вистачає, — згодився дід. — Звісно, не до обіймів тоді було. От і ламали все, що під руку потрапляло.
— Ая, ая, — знову закивав Рахмон. Тоді озирнувся, чи, бува, їх не підслуховують, і стишеним голосом повів далі: — Про це, шановний, і мова. Вам воно не потрібне, бо у ваших лісах дерев більше, ніж треба, а от у нашому степу ці речі дуже цінуються…
— Ти, шановний, хочеш сказати, що забрав би це все? — здогадався дід.
— Ціную твою мудрість, дорогий сусіде, — уклінно схилився Рахмон. — Вам воно хіба на багаття годиться, а нам…
— То чом тобі не звернутися до тих, хто живе в тих місцях? — запитав дід.
Рахмон зам’явся.
— Розумієш, дорогий сусіде… Вони, мабуть, і досі люті через той напад. Хоча, кажу, ми тут ні до чого. А ти, можна сказати, шановна людина, до твого слова прислухається навіть сам староста воронівський, хай продовжаться його роки. То побалакав би ти з ним, аби він замовив слово за нас перед комишнянськими старшинами…
«Хитрий лис, — посміхнувся про себе дід Кібчик. — Не дуже потрібні тобі ті лати та потрощені гарби. Мабуть, доп’яв, як продати їх тим, що живуть у степу, де від дерева до дерева півдня їзди…»
— Ну, якщо тобі воно треба, то звісно, — уголос мовив він. — Коли сюди загляне Байлем, я з ним побалакаю, а тоді дам тобі знати.
— Дякую, шановний, — схилив голену голову Рахмон. — Ой, трохи не забув! — спохопився він. — Я ж тобі дещо привіз! Чував, що маєш онука…
Він ступив до коня, порився у саквах і витяг згорток смушкових шкірок. Дід Кібчик зобразив на своєму обличчі захват.
— Ждано! — гукнув він. — Йди-но поглянь, що привіз шановний Рахмон для нашого малого!
Ждана вигулькнула з-за хати, витерла руки об фартух, притисла м’яке хутро до щоки.
— Гадаю, гарний кожушок буде, — сказав дід.
— Еге ж, — згодилася Ждана і уклінно схилилася перед Рахмоном. — Не знаю, як вам за таке й дякувати.
— Краще біжи-но та риби приготуй для ханум, — сказав дід.
Незабаром Рахмон, ситий і вдоволений, забирався на коня. А коли його постать розтанула в степу, дід звернувся до Івасика.
— Сідай, хлопче, на якусь шкапину і паняй до Байлема. Скажи, є нагальна розмова.
— Добре, діду, — сказав Івасик, не підводячи голови. — І покинь на мене дутися, як мишеня на крупу! — скипів раптом дід. — Досить, кажу! — Відходячи, додав тихіше: — Сам же знаєш, що не я заборонив тобі їхати на те побоїсько. Не дитяча то справа!
— Ага, не ви, — ображено заперечив Івасик. — А лозиною хто хльостав?
— Так я ж по кожушку…
Байлем приїхав не сам. Поруч з ним поважно погойдувався у сідлі переяславський староста Василь Леміш. Нові гості були набагато відвертіші, ніж Рахмон.
— Чував я, діду, що у вас є розмова до старости во ронівського, — зістрибуючи з коня, одразу повідомив Леміш. — То й подумалося: а дай но напрошуся і я на ту бесіду. Може, порадите щось і мені…
— Спершу прошу до столу, — запропонував дід.
Гості не віднікувалися. Хоча Байлем, всідаючись зручніше на лаві, пожартував:
— Ну, діду, ви стали наче справжній татарин. Ті теж ні про що не питають, поки не нагодують.
— Якщо ти вважаєш, що це поганий звичай, то можеш не їсти, — буркнув дід.
— Ні, що ви, — схаменувся Байлем, — навпаки!
А коли гості відсунулися від столу, дід Кібчик пригладив пальцем вуса і промовив:
— То про що ми збиралися гомоніти? Ага, ти хотів, щоб я тобі щось порадив, — звернувся він до переяславського старости.
Той, починаючи з минулого літа, завітав до нього, здається, уже вчетверте. Тому дід Кібчик звик ставитися до нього так, як і до Байлема, котрого знав ще безштаньком і пам’ятав, які в нього вуха.
— То про що ти хочеш запитати? — поцікавився він.
— Та про те саме, — скрушно зітхнув Леміш. — Розумієте, діду, тут як не кинь, а татари, хоч і отримали по шапці, таки встигли добряче посмикати наших людей. У того хата згоріла, в іншого коні щезли, тому геть збіжжя потрубили… А де взяти гроші на нове начиння, де дістати корів та овець?
— Кгм-мм, — кахикнув дід. — Саме про це я збирався поговорити зі старостою воронівським. Але коли й ти напрошуєшся, то нехай… То скільки маєш тих гарб? — почав він з Байлема.