— Це ж скільки ми з тобою не бачилися? — врешті подав голос Глинський.
Менгиз намагався видобути усмішку.
— Та вже літ з двадцять буде, — відказав він, хоча й видко було, що на язик йому просилися інші слова.
— Атож… — відказав князь. І вони знову надовго замовкли. Що поробиш: те, про що мріялося в дитинстві, збувається не завжди. Незрідка друзі дитинства стають смертельними ворогами…
— То ти справді не відаєш, що написано в листі?
— Справді. А, згадав! Хан якось зауважив, що було б непогано, якби ти став з ним заодно. Каже, хоч би як там було, а татарська кров татарською й лишається.
— Ну, в мене вона не зовсім татарська, — відказав Глинський. — І в мого пращура Мамая вона більше половецько-руська.
— Ти й досі такий самий, такий самісінький, — пожвавішав Менгиз. І вже не було в його очах ні осуду, ні настороженості. — Пам’ятаєш, як ми трохи не побилися, коли засперечалися, у кого якої крові більше?
— Ще б пак! — посміхнувся Глинський. — Ти ж так відстоював вірність Тохтамишевому нащадкові Менглі-Гірею…
— Слухай, друже, — зненацька у Менгизовому голосі з’явилися якісь інші, значно довірливіші відтінки. — Не знаю, як ти, а я пам’ятаю кожне слово твоє. І якби доля розпорядилася так, щоб ми знову були разом — я не знаю, що віддав би за це.
— Я теж, — зворушено відгукнувся князь і, не стримавшись, додав: — А в цьому листі, друже, що ти привіз, мені пропонується союз на віки. Менглі-Гірей пише, що радий надати мені будь-яку допомогу, якщо я захочу сісти на київський стіл. Запевняє, що за підтримки Порти ми могли б погромити і Литву, і ляхів, і Московію… І всі землі, по яких пройшлися нукери Батиєві, знову стали б татарськими… Що ти на це скажеш?
Менгиз не відповів. Він заплющив очі. Схоже, йому стало зле. Староста вже хотів покликати Санька, проте не встиг — Менгиз почав говорити так тихо, що Глинський змушений був схилитися ледь не до його вуст.
— Знаєш, Менглі-Гірей послав мене послом не просто так. Він хотів, аби я по старій дружбі вмовив тебе пристати на його пропозицію. Але коли хочеш знати мою думку, — я тобі нічого не пораджу. Вирішуй сам.
Менгиз знову замовк.
— Жорстокі часи. І підступні, — раптом промовив він і судомно зітхнув. Помітно, що слова давалися йому нелегко. І не тому, що був поранений. — Я, друже, пам’ятаю, як одного разу литовський посол, твій дядько, розмовляв з моїм батьком, — озвався він за хвилину. — Дядько твій тоді доводив, що Мамаєві нащадки ніколи не порушать слова, даного урусам. Не те, що Тохтамишеві праправнуки. І мене тоді вразило, що батько не знав, як відповісти на ці слова.
— Щось я не пам’ятаю, щоб Тохтамиш зраджував Русі, — повільно мовив Глинський.
— Згадай Ворсклу, — нагадав Менгиз.
— Маєш на увазі битву при ній?
— Саме так…
Тоді Едигей, беклербек Тамерланового нащадка хана Тимур Кутлука, прийшов з незліченними туменами на Русь і почав вимагати від великого литовсько-руського князя Вітовта, аби той видав йому зрадника Тохтамиша. У відповідь Вітовт із наспіх зібраною раттю рушив йому назустріч. Зустрілися вони біля Олтави[9]. У вирішальну хвилину Тохтамишеве військо не витримало натиску одноплемінців і втекло з поля бою. Вітовт зазнав тоді страшної поразки і від ганьби полону його врятував Мамаїв нащадок Лександа. За це він отримав від Вітовта княжий титул, що згодом перейшов на всіх Глинських…
Але чому старий товариш згадав про це саме зараз? Чи не збирається він скаржитися на Менглі-Гірея?
Проте Менгиз мовчав, а розпитувати Глинський не наважився.
— Добре, друже, а тепер — відпочивай, — натомість сказав князь.
Більше про справи вони не балакали. А коли за тиждень князеві передали, що Менгизові стало легше і він збирається знову до Криму, — староста черкаський негайно прибув до нього.
Менгиз усе ще був блідий — але, напевне, від того, що Санько не пошкодував для перев’язки вибілених полотен. Побачивши Глинського, Менгиз підвівся, ступив кілька кроків і тут же болісно скривився.
— Лежи, лежи, — сказав йому князь. А коли той із Саньковою допомогою знову влігся під берестком, тихо попрохав: — Може, ще трохи залишишся, га? Приїхав би до мене, подивився б на мої Черкаси…
— Ні, мушу вертатися, — відказав Менгиз і невесело посміхнувся. — У нас народ зараз ласий до чужого. Варто виїхати кудись на місяць-другий, як у твоєму домі починає хазяйнувати хтось інший.
— Тоді їдь, — сказав Глинський. І раптом понизив голос до шепоту: — Слухай, а залишайся в мене! А я зроблю все можливе, щоб у Києві твій вчинок гідно поцінували.