— А пам’ятаєш, що ти розповідав мені того року?
— Мало що я міг розповідати, — відказує Чорторий, цюкаючи гострою, що нею навіть голитися можна, сокирою. — Підкажи, то, може, й пригадаю.
— Ти казав, що десь за морем, у теплих краях, люди навчилися дихати під великим дзвоном.
— Було таке. Ну то й що?
— А те, що ми теж пробували дихати… — Івасик бере з купи дощечку і придивляється, чи рівна вийшла. — Спочатку залазили під воду зі шкіряним відром, але хіба подихаєш у ньому, коли там повітря геть нема.
— Це так, — згоджується Чорторий, приміряючись, як би його зручніше цюкнути долотом. — Я теж у дитинстві дихав під відром, то знаю…
— Ми оце шаплик[10] притягли, — не вгаває Івасик. — Та не встигли перевернути його догори дном, як він набрав води і втопився. Трохи Ванька Кожушаного не придушив.
— То що, шаплик не підходить? — діловито запитує Чорторий і бере в руки якусь напівкруглу залізячку.
— Та підходить, — відказує Івасик, а очі його тим часом вбирають кожен порух Маркових рук. — Ми попросили Манюню, щоб той зразу поставив шаплика догори дном. Так, щоб не перевертався, розумієш?
— Та вже петраю, не дурний, — Марко цюкнув по залізячці, і в дереві виник такий ловкий виямок, ніби зроду там був. — А що далі?
— А нічого, — зітхнув Івасик. — Добре тим, хто у дзвоні дихав. Там же море тепле і дихай скільки тобі влізе, а в нашій воді довго не висидиш.
— Це правда, — згодився Чорторий і чіпким поглядом оглянув зроблене. — У наших краях треба вигадати щось інше.
— І що ж придумати? — пхикає Івасик. — От якби рибою стати…
Вони зітхають обидва. Бо як же ти станеш тією рибою?
Поруч проходить під веслами новий човен. Пливе він рівно, стрімко, і тільки слід за ним буруниться.
Івасик, провівши його очима, зітхнув:
— Гарно пливе. От якби він і під водою так плив.
Чорторий відірвався від роботи й озирнувся на Івасика.
— Як ти сказав? Щоб човен під водою плавав? Може, його теж догори дном, як той шаплик, поставити?
— Не вийде, — похитав головою Івасик. — Он Демко який здоровий — та й то двічі шаплика перевертав, бо той усе тонув. А човен набагато важчий.
— То правда…
Після цих слів вони трохи посмутнішали і якусь хвилину мовчали. А тоді хотів було Івасик знову щось докинути, та Демко завадив. Він став на урвищі й почав подавати Івасикові якісь таємні знаки.
— Я зараз повернуся, — сказав Івасик Чорториєві і подерся на урвище. Демко, завівши його за найближчі кущі, по-змовницьки запитав:
— Ну як, страховидло моє готове?
— Майже… — відказав Івасик. — Коваль Гаврило ще кілька залізних смуг припасує — і можеш одягати.
— Але ж він мірку з мене не зняв, — нагадав Демко.
— Дивак ти, — відказав Івасик. — Чинбар же з твоєї голови мірку зняв?
— Ну, зняв…
— То й доста…
— Ага, — повагом сказав Демко і почухав потилицю. — Воно, звісно…
Тут його покликала Ждана. Демко зірвався на її голос, а Івасик повернувся до Чортория.
— А гарно, що з нами зараз староста черкаський, — продовжував він, ніби нікуди й не ходив. — З ним якось упевненіше чуєшся.
— Еге ж, — охоче згодився Чорторий. — То раніше наші ламали голову, де роздобути чи залізо, чи дерево й дошки. А тепер тільки кажи, чого хочеш — і тобі все піднесуть.
— От тільки важко переправлятися з ними за пороги, — поскаржився Телесик таким голосом, наче все це мало звалитися на його плечі. — Розвантажувати, переправляти на інший берег, знову вантажити… Як би ти знав, скільки наші з усім цим торік намучились!
— Бо не були знайомі зі мною, — посміхнувся Чорторий і знову оглянув свою роботу. Потому цюкнув по лише йому відомому місцю і вдоволено хитнув головою. — Непогано, — похвалив сам себе.
— А якби були знайомі, то що? — запитав Телесик.
— Тоді б не везли усе це сушею.
Івасик витріщився на Марка.
— Ти хочеш сказати, що все те можна було доставити водою?
— Так.
— Через пороги?
— А чом би й ні? — як про щось звичне сказав Чорторий.
— Але ж… там же таке твориться!
— Це для того, хто їх не знає. А коли знає, то не так уже й страшно.
— Отже це все, — Івасик кивнув головою на гори дощок і з десяток вибраних зсередини колод, — можна через пороги?
— Звісно, що можна, — запевнив Чорторий, і чи не вперше від ранку випростався. — Коли вміло направляти, то на них і подряпини не залишиться. Хочеш спробувати? — зненацька запитав він.
— Я? — Івасик затнувся. — Та… Сам же чув, як минулого літа Швайка казав, що нізащо вдруге не захоче перебиратися за пороги. І Колотнеча теж.