— Стійте, — нараз подав голос Санько. — Наближаються їхні дозорці.
І справді, незабаром попереду вродилося кілька рухомих цяток. З кожною хвилею вони збільшувалися. Незабаром стало ясно, що то вершники. Один сторожко рухався попереду, а двійко — на певній відстані, готові щомиті розвернути коней назад.
— Хочуть рознюхати, чи не криються тут уруські вивідники, — сказав Санько.
Швайка обернувся до вовка, що виник поруч з ним, і пошепки наказав:
— Барвінку, голос!
Барвінок підняв гостру морду до місяця і тужно завив. Сторожа спинилася як укопана. Передній якийсь час наслухав те виття, тоді розвернув коня і без поспіху подався до товаришів.
— Тепер для нього все ясно, — у голосі Швайки вчувався глум. — Він вважає, що там, де виють сіроманці, людей бути не може.
— Це добре, — схвалив князь. — Тепер наш удар буде для них ще несподіваніший.
— Але спершу, князю, я хочу тобі повідомити, що їх не так уже й мало. Мої люди нарахували…
— Порахуємо після нападу, — урвав його князь.
— Ого! — сказав Швайка. — Це добре.
НАПАД
— Уруси! — надривав горлянку Сартак.
— Уруси! — дружно підхопили Хасан і Ренат, і всі, хто вчора сидів з Сартаком навколо нерозкладеного вогнища.
І, немовби чекаючи на цей крик, по табору прокотилося, віддаляючись:
— Рятуйся, хто може!
— Тікаймо!
На той ґвалт з шатрів вибігали, викочувалися, виринали сотні сонних татарів. Вони з розгону злітали на коней і щезали в темряві. Щоправда, найхоробріші, вибравшись із шатер, крутили головами, виглядаючи, з якого боку наближається небезпека. Та коли зупинялися поглядом на широкій темній смузі, що стрімко накочувалася на табір, птахами злітали у сідла і, не вихоплюючи шабель, щодуху мчали за всіма.
«Ого, скільки наших! — радісно дивувався Сартак у той час, коли його горлянка волала про урусів. — Цікаво знати, де Швайка їх стільки назбирав…»
Нараз він зауважив, що серед тої маси не було жодного вершника. На стійбище налітали кінські табуни. Мабуть, козаки відбили їх у татарських табунників і на правили на табір. А що коні були неабияк переполохані, Сартак здогадався, коли вгледів двох здоровецьких вовків, що сірими блискавками металися поміж них.
«Та це ж наші Барвінок з Куцим!» — радо подумав Сартак і, надриваючи жили, ще гучніше загорланив:
— Вовкулаки!
— Уруси! Вовкулаки! — уже віддалік долітали до нього вигуки Рената, Хасана та інших їхніх хлопців.
А за хвилею татарських табунів здіймалася інша хвиля, над якою миготіли холодні блискавки шабель. Попереду на широкогрудому огирі мчав незнайомий вершник у білій сорочці. Сартак вихопив свою шаблю і полетів перед козацькою хвилею туди, де вже вибирався з гарб та шатрів кримський чамбул.
— Сюди, за мною! — горланив він, хоча й сам не чув свого голосу серед іржання, переляканого крику і дужого тупоту, від якого дрібно тремтіла земля.
Нараз краєм ока завважив, як незнайомий вершник звернув у його бік і підвівся на стременах, готуючись до удару.
«Диви, який проворний, — подумав Грицик. — Чого доброго, ще й зарубати може…»
Скреготнула криця, полетіли іскри, і в Грицика аж рука затерпла від дужого удару. А ще за мить шаблі знову викресали іскри і на вершниковім обличчі промайнула вдоволена посмішка — схоже, зустріч із вправним ворогом його тішила.
— Та ти що, здурів? — вигукнув Сартак. — Схаменися, чоловіче добрий!
Схоже, вершник сподівався всього, тільки не цих слів. На мить його рука з шаблею завмерла і він вражено спитав:
— Ти хто, диво горохляне?
— Свій я, свій! — запевнив його Грицик. — Швайків вивідник.
— Ага! — радо відгукнувся вершник. — То це ти його про все сповіщав?
— Я, — згодився Грицик і насмішкувато додав: — А що, хіба по мені не видно?
— Тоді скинь к бісовій матері своє дрантя! — зненацька визвірився вершник. — Не бачиш, що ми всі в спідніх сорочках, аби випадково не зарубати один одного!
— Зрозумів! — вигукнув Грицик і зірвав з себе халат.
А що сорочки під халатом не було, то Грицик виявився до пояса голий.
— А ви чиї будете? — запитав він, приміряючись до бігу вершникового коня.
— Черкаські ми, — відказав той і прискалив око, міряючи відстань до найближчого татарського втікача.
— А як ви сюди…
Докінчити Грицик не встиг, бо на нього вихором налетів Санько.
— Грицику! — вигукнув він голосом, у якому вчувалося неабияке полегшення. — Вибрався?