- Не завадило б їх почистити, - зауважив він, заклопотано роздивляючись свою зброю. - Ич, як заіржавіли!
І друзі взялися до роботи. За годину зброя виблискувала під сонцем так, що аж очам боліло. А коли зброя так виблискує, то чом би її не спробувати у звитяжному двобої!
- Хех! - скрикував Грицик точнісінько так, як дід Кібчик, коли рубав дрова.
Санько не скрикував: його мати рубала дрова мовчки. Неподалік стояв бугай Петрик і осудливо мотав головою. Йому не подобалися ця метушня і дзенькіт шабель. Проте сьогодні настрій у нього був пречудовий. Це він уже знав достеменно.
Десь під обід, коли сонце почало припікати не абияк, Грицик відніс свої скарби назад до схрону. Потому хлопці вляглися в холодку і заходилися грати на сопілках. Одразу ж навколо них скупчилося десятків зо два корів. Вони сподівалися, що от-от сопілки в хлоп’ячих руках заграють точнісінько так, як в руках, скажімо, діда Миколи. Проте сопілки то квакали, то нявкали, то верещали, як голодні поросята. Корови послухали-послухали і розчаровано розійшлися. А бугай Петрик чи не вперше пожалкував, що сьогодні у нього гарний настрій.
За цим заняттям хлопці й не завважили, як дід Микола змахнув рукою і скотився з пагорба. Отямилися лише тоді, коли на шляху з’явилися два вершники. Це були слуги пана Кобильського.
Грицик схопився на ноги і озирнувся. До Чортового яру було далеченько. Єдиним захистом для них залишився бугай. Грицик схопив приятеля за руку і потяг його за Петрикову спину. А той, хоч і був у доброму гуморі, одразу ж збагнув, чому захвилювалися його маленькі друзі. Петрик нагнув важку голову у бік прибульців і загрозливо заревів.
Вершники нерішуче зупинилися. Вони вже чули про шалену вдачу цього могутнього рогатого волоцюги. Але знали також, що чіпати Петрика не можна. Бо то панове добро.
- Ану, лайдаки, йдіть-но сюди! - звелів вусатий челядник.
- А ви нам нічого не зробите? - запитав Грицик.
І це чомусь обурило молодшого вершника. Він хльоснув канчуком по халяві і злісно вишкірився.
- Диви, воно ще й пащекує! Чуєш, що тобі кажуть?
- Не підходьте, - попередив Грицик. - Бачите, бугай сердиться!
На Петрика й справді находив шал. Він люто копнув ратицею землю, очі йому наливалися темною кров’ю.
І тут Санько не витримав. Він помітив, що між ними і вершниками опинилися ще кілька корів.
- Тікаймо! - гукнув він Грицикові і кинувся у бік Чортового яру.
Молодший з прибульців уперіщив свого коня і кинувся навперейми втікачам. Тієї ж миті Петрик з несподіваною жвавістю кинувся до нього. Жахно заіржав кінь. Нелюдським голосом зарепетував необачний вершник і раптом змовк.
Заревли, заметушилися корови. Вони відчули запах крові. Якусь мить старший челядник отетеріло роздивлявся роздертий живіт коня і непорушне тіло свого товариша. Тоді зло лайнувся і, широким колом оминаючи розшалілого Петрика, кинувся за хлопцями. Проте не встиг - ті вже скотилися до яру. Між кущів промайнула брудна Грицикова сорочка, і вершник, не роздумуючи, пустив у хлопця стрілу. Не вцілив. Другу і третю випустив навмання. А затим чимдуж погнав коня назад, бо Петрик уже був неподалік від нього.
Хлопці переховувалися в чагарях до ночі. Вони страхалися з’явитися на очі навіть дідам-пастухам. Лише пізно увечері, коли в селі згасли останні вогні, городами прокралися до Санькової хати.
Мати стояла на порозі. Схопила хлопців, втягла їх до хати. Нашвидкуруч завісила вікно і засвітила каганця.
Санько мимоволі зойкнув - мамине обличчя було геть вкрите синцями.
- Тікайте, синочки, - шепотіла вона розпухлими вустами. - Ці нелюди обіцяли скарати вас на смерть, коли спіймають. Втікайте, дітоньки, бо вони взавтра повернуться!
- Куди ж нам втікати, мамо? - розгублено запитав Санько.
- Аби ж то я знала! - розпачливо схлипнула мати. - Ось тобі свитка, ось вам сорочечки і вузлик з хлібом… Тікайте, дітки! Десь переховайтеся, а за тиждень повертайтеся. Може, і вгамується.
Вона обняла сина, і її плечі затрусилися в беззвучному плачі.
- За тиждень повертайтеся, - прошепотіла їм услід.
Проте хлопці не повернулися ні за тиждень, ні за місяць.
А за якусь годину до Санькової хати зі стогоном придибав дід Кібчик.