То були скарби з Грицикового сховку.
МЕДОВА ЯМА І ВОВК
По обіді хлопці були далеко за Сулою. Починалися геть незнайомі місця. Грицик, що йшов попереду, намагався триматися ближче до дніпрових плавнів.
- Як побачимо татарина - мерщій в очерети, - пояснив він Санькові. - А в очеретах татарин нас нізащо не знайде.
- Зате там повно кабанів, - заперечив Санько. Дивна млявість все ще не полишала його.
- Ну то й що? Хрюкне кабан - ми одразу в степ!
- Краще було б пливти по Дніпру. Там ні кабанів, ні татарів нема.
- Звідкіля ти знаєш? - заперечив Грицик. - Не татари, то ще хтось є. Та й пливти довго. Аж цілих п’ять діб. А пішки, хлопці казали, до Кам’яного острова можна дістатися за три дні.
Чим далі було від Воронівки, тим певніше почувався Грицик. Степ був рівний, мов долоня. Вітер хвилею гнав смарагдові трави.
І ніде - жодного татарина. Хіба промайне вдалині стадо диких коней-тарпанів, чи осудливо погляне з високої могили на малих втікачів кам’яна баба.
В плавнях теж було тихо. Свині відсипалися у своїх, прихованих від чужого ока, баюрах. Лише мошва та птаство вилися над головою. Одразу за Сулою Грицик підстрелив дві качки. Хлопці розвели багаття і добряче пообідали.
Та чим нижче схилялося сонце, тим швидше щезала Грицикова впевненість. Йому почало здаватися, ніби за ними хтось стежить. Вже кілька разів Грицик помічав, як щось сіре шмигало в траві неподалік від них. Шмигало безшелесно і тихо, неначе тінь.
«Мабуть, якесь звірятко, - заспокоював себе Грицик. - Бо ж у степу ні диких кішок, ані ведмедів немає…»
Проте раз у раз ковзав стривоженим поглядом по найближчих купинах. Одного разу навіть стрілу пустив.
- Навіщо? - запитав Санько.
- Просто так, - навмисне бадьорим голосом відказав Грицик. - Схоже, ховрашок проскочив.
- Ні, не ховрашок, - заперечив Санько. - Щось більше. І набагато.
- Ти теж його бачив?
- Еге ж. Може, лисиця? Так ні. Вона руда. А те, що прошмигнуло, було сіре.
- Мабуть, заєць…
Тепер хлопці йшли обережніше. І не стільки стежили за тим, що діється у степу, скільки вдивлялися в найближчі кущі. Проте навколо було так тихо і спокійно, що острах невдовзі минув.
Високо в небі кружляли птахи. Віяв млявий вітерець. З очеретів долинало заклопотане качине кахкання. Довкола хлопців вилися бджоли. З кожним кроком їх ставало дедалі більше.
- Ого, скільки їх тут! - дивувався Санько. - Немов у дуплах діда Мусія.
- Куди тому дідові, - заперечив Грицик. - Тут їх значно більше. От тільки б знати, де вони тримають мед.
Грицик понад усе полюбляв мед. Та й Санько теж. От би зараз знайти дупло, викурити звідтіля маленьких, вкритих пушком злючок, а потім висмоктати з щільників неймовірно смачний мед! І заїдати кислуватим маминим хлібом.
Та, схоже, поблизу не було місця, куди бджоли зносили б мед. Для цього потрібні старі дерева з дуплами. А їх теж не видно. Хіба он, удалині, щось синіє.
- Мабуть, байрак, - сказав Санько.
І тут сталося несподіване. Санькова нога провалилася у щось тепле і липке. Тієї ж миті над ним здійнялася хмара бджіл. Санько зарепетував не своїм голосом і миттю обігнав Грицика, що йшов попереду.
- Що з тобою? - запитав Грицик. Проте відповіді не дочекався, бо розлютовані бджоли обсіли і його.
Хлопці мчали степом, мов двійко наполоханих оленів. Тепер їм було не до татар. Та й навряд чи татарські коні змогли б їх зараз наздогнати.
Отямилися хлопці в очереті.
- Чого це вони на тебе так налетіли? - ледве зміг вимовити Грицик, бо його вуста вже нагадували дві пишні пампушки. На цих двох пампушках усілася здоровецька груша. Санько відчував, що й у нього не кращий вигляд. Ліве око запухло так, що його можна було розплющити хіба з величезним зусиллям, горіли вуха, а до шиї наче хтось приклав розпечене залізо.
- Хіба я знаю, - відказав Санько. - Ішов і раптом провалився у яму…
І він провів рукою по зашерхлих вустах. Рука була навдивовижу солодка. Санько придивився до неї здоровим оком, ще раз лизнув - і вигукнув:
- Та це ж мед! Грицику, я провалився у медову яму!
Грицик провів пальцем по Саньковій руці, просунув його між двох пампушок. Ще. І ще раз.
- …ед, - нарешті задоволено вичавив він із себе.
Тоді подумав і додав: -…оди…
- Що ти кажеш? - не зрозумів Санько.
- …Оди, - повторив Грицик. -…ити…
І показав, ніби він п’є із кухлика.
- Зрозуміло, - сказав Санько. - Хочеш води?
- Еге, - відказав Грицик. Це було єдине слово, яке він міг вимовити, не ворушачи вустами.