- У нас болото, як болото, - сказав Грицик, викручуючи одежу. - Одразу видно, куди ступати. А тут… Я гадав, що це галявинка, а воно бач, що вийшло…
По обіді вони дісталися до вузького і довгого острова, що лежав обіч двох озерець. На ньому якийсь бородатий дядько в’ялив рибу. Угледівши хлопців, втупився у них так, начебто перед ним вигулькнув десяток потопельників.
- Свят, свят, - перехрестився він. - Скільки перебачив у цих болотах всілякої чортівні, але дітей - уперше.
І все ж, як розшукати Байлемового Василя, чи бодай де живуть воронівські хлопці - не знав.
- Я в цих місцях ще недавно, - пояснив він. - Знаю хіба що рудого Мацика. Тільки він мешкає ближче до степу…
І дядько махнув рукою в бік очеретів.
- Спасибі вам, - сказав Грицик, і хлопці подалися у тому напрямку.
Та чи то дядько махнув рукою не дуже точно, чи хлопці самі трохи збочили, проте коли вони вибралися з плавнів, ніякого Мацика не знайшли. Ні рудого, ні ще якогось.
Вже звечоріло. Хлопці нерішуче зупинилися. Повертатися назад вони побоювалися. Плавні - то не таке місце, аби по ньому розгулювати вночі. Проте й серед голого степу теж не хотілося ночувати. Можна прокинутися з татарським арканом на шиї.
- Давай проберемося он туди, - запропонував Грицик і показав на купу дерев, що бовваніла неподалік очеретів. - Переночуємо у гіллі, а зранку видно буде.
Проте до дерев вони так і не дісталися. Зненацька зі степу долинув стукіт копит. Ледве хлопці встигли зачаїтися, як з за очеретів, що довгим язиком видавалися у степ, вигулькнуло п’ятеро вершників. Неподалік від хлопців вони зупинилися. Але й на такій відстані розгледіти їх було нелегко, бо на землю вже опустилися сутінки.
Передній зіскочив з коня і наказав:
- А тепер - переодягатися! - і цвикнув зубом. - От бісова личина - знову розболівся…
Вершники спішилися. Скинули верхню одежу, розв’язали сакви. А за хвилину хлопці закліпали очима від подиву: перед ними були не звичайні подорожні, а татарські вояки.
- Га, Свириде, тепер тебе рідна мати не впізнає, - зареготав один з них. - Вилитий бусурман!
- Краще б на себе подивився, - огризнувся Свирид.
- А що, я теж такий, - згодився насмішник. - Мудро пан рішили. Коли що - хай нас шукають межи ногайців.
- Готові? - запитав той, що цикав зубом. - Ану, на коні! Рушили!
І дивні вершники почали розчинятися в сутінках. Грицик вагався недовго. Він зіскочив з дерева і сказав:
- Саньку, давай слідом!
- Та… - нерішуче опирався Санько. Чомусь йому страшенно не подобалися ці люди. А чому - і сам сказати не міг.
- А раптом це сам Швайка! - наполягав Грицик. - Забув, як він у татарську одежу перевдягається?
- Ні…
- То побігли! Може, й нас із собою візьме!
Хлопці чимдуж припустили навздогін. І вчасно: очерети саме поглинули останнього вершника. Згодом довелося брати напрямок на шурхіт та чвакання кінських копит в баговинні.
Хлопці йшли не озираючись. То ж і не бачили, як назирці за ними скрадався вовк. Той, через якого вони пересіли на пліт.
Врешті шурхіт припинився. Натомість почулися вигуки і звуки якоїсь метушні. Ще кілька кроків - і перед очима у хлопців з’явилася невеличка галявина з куренем посередині. Неподалік від куреня горіло багаття. Воно освітлювало руду людину зі зв’язаними руками. Четверо спішених вершників нишпорили в курені та під очеретами. П’ятий стояв перед зв’язаним і розмахував канчуком.
- Де ж твоє хутро, лайдаче? - допитувався він.
- Немає в мене ніякого хутра, - відказав зв’язаний. - Ще не наполював…
- Брешеш!
Канчук свиснув у повітрі. Зв’язаний мимоволі відсахнувся. На його обличчі з’явилася темна смуга.
- Скажеш тепер?
Зв’язаний мовби й не чув цього запитання. Він лише похмуро стежив за метушнею спішених вершників. А ті виносили з куреня в’ялену рибу та птицю. Один викотив барилко меду.
- Гарно попрацював лайдак, - сказав кремезний зайда, що трохи накульгував на праву ногу.
- Та хіба це праця? - зневажливо відказав інший. - Це кожен зможе. А от хутро де?
- Знайшов! - почувся радісний голос.
З-за куреня вигулькнув ще один зайда. В руках тримав добрячу в’язку бобрових та видрячих шкурок. Він зупинився між багаттям та хлопцями, що зачаїлися край очеретів, і засміявся:
- Гай-гай, та від цієї здобичі сам пан не відмовляться!
- Це вам так не забудеться, - крізь зуби вичавив бранець. - Згадаєте ще рудого Мацика…