Врешті Грицик зачерпнув ківш дніпровської води і рушив до куреня, двері якого завбачливий Санько підпер кілком. Грицик відкинув кілок і просунув голову у двері.
- Ось вам вода, - сказав він.
- А їсти як я буду? - почулося у відповідь.
Повагавшись, Грицик щез за дверима. За мить почулося пожадливе хлебтання.
- Дякую, хлопче, - сказав в’язень. - А тепер я й чорта смаленого з’їв би. Може, розв’яжеш? Та підійди ближче, не бійся… Ти куди?
Проте Грицик був уже надворі. Він хутко зачинив двері і підпер їх кілком. Був блідий як смерть.
- Ти що? - здивувався в’язень за дверима. - А хто мене годуватиме? У мене ж руки зв’язані!
- Неправда, - сказав Грицик. - Руки у вас вільні. От тільки ремінець ви забули заховати. Він у кутку на хутрі лежить.
В’язень коротко лайнувся. Згодом додав:
- Гадаєш, приємно, коли тебе якісь пуцьвіріньки зв’язують?
По обіді в’язень заходився виламувати двері. Мабуть, розлютився так, що вже навіть загрозливе Барвінкове гарчання його не лякало. Він уже й щілину прочинив таку, що міг виставити ногу назовні. Вгамувався лише тоді, коли Грицик увігнав у одвірок, перед самісіньким його носом, стрілу. Лише сказав:
- Таке мале - і геть здуріло…
Під вечір з очеретів долинуло:
- Пугу, пугу! Хлопці, агов! Живі-здорові?
Повернулися всі. Затрималися лише Швайка з Мациком. Під час нападу вдалося звільнити з десяток полонених, і зараз бувалі козаки подалися показувати їм найбезпечніший шлях додому.
Атож, повернулися всі. Щоправда, у Левка Заярного було перев’язане плече, у Перепічки на лобі виднілася здоровецька ґуля, а Байлемів Василь накульгував на ліву ногу. Проте на такі дрібниці ніхто не зважав.
- Ох, і доброго чосу ми їм дали! - збуджено повторював Левко. - Налетіли на тих бусурманів, мов буря.
- Теж мені буря, - посміхнувся Байлем. - Коли б не старі козаки, либонь, і досі сидів би у верболозі.
- І нічого не сидів би! - заперечив Левко і звернувся до Грицика: - Розумієш, вибралися ми за лози, а там…
З його розповіді хлопці довідалися, що Швайка вивів козаків на невеличкий татарський загін, що безтурботно розташувався у видолинку. І він, Левко, я-ак вихопив шаблюку, я-ак налетів на татарів…
- Він налетів… - знову пирхнув Байлем. - Тоді налетів, як Швайка з Вирвизубом чотирьох поклали. От хто бився - то це вони!
- Та хіба ж там розбереш, коли все закрутилося так, що й не втямиш, у який бік кидатися, - на мить зніяковів Левко. - Але я все ж таки одного вклав.
Лесь Одуд теж вклав одного. І Тиміш Перепічка. А Василь Байлемів упорався з двома.
Не хвалився один лише Володко Кривопичко. Але, схоже, що й він був задоволений. Володко зійшовся врукопаш з одним здоровилом-ногайцем, і той так загилив його у хвору щелепу, що вона одразу ж стала на місце.
- Свої не змогли, то татари помогли! - реготав Заярний.
Володко тихо посміхався. Говорити він ще не міг, і лише час від часу обережно торкався щелепи: чи не зійшла вона, не дай Боже, знову з місця.
- А наших там не зустрічали? - запитував Санько.
- Не було їх. Кажуть, на Воронівку наскочив інший загін. А його ми не знайшли.
З собою воронівці привели трьох татарських коней під сідлом. До боків у них були приторочені сакви. В одній знайшли дві шапки-малахайки.
- Це вам, хлоп’ята, - сказав Байлем. - Носіть і пам’ятайте мою добрість.
Хлопці миттю натягли малахайки на голову. Тоді поглянули один на одного і мимоволі розреготалися: викапані татарчата!
- Боже збав, і Барвінок не впізнає, - зауважив Левко.
І лише тут вони збагнули, що Барвінка немає поруч. Він один залишився стерегти в’язня.
Коли козаки підійшли до куреня, Барвінок знудьговано позіхнув і шмигнув у кущі. Хазяїн наказував йому стерегти острів від чужих. А від своїх - не наказував.
В’язень, кліпаючи очима, вийшов з куреня. Ковзнув поглядом по прибульцях, і врешті зупинився на Дніпрових просторах.
- Ти хто такий? - запитав Байлем.
- Потім скажу, - відказав в’язень. - Спочатку дайте пити…
Він пив, здавалося, цілу вічність. Вода струмками стікала по неголеному підборіддю, лилася за пазуху, зрошувала запилюжені черевики. Нарешті в’язень відставив корчагу убік і сказав:
- Хто я такий, питаєте? - і кивнув на хлопців, що знічено переминалися з ноги на ногу. - Ото в них краще поцікавтесь. Вони, бач, гадають, що я якийсь Тишкевич. А я того Тишкевича і в очі не бачив. Мені треба до Демида, товариша мого давнього. Чули про такого?