«Ич, як розкошує, - заздрісно думав він. - Ну нічого, незабаром, може, й мені пощастить…»
- То, кажеш, якщо я не подам сигналу переяславцям про небезпеку, то Тахір-бек мене не зачепить? - запитав пан Кобильський.
- Істинно так, ясновельможний пане, - ще більше зігнувся в попереку Тишкевич. - Правда, довколишні села трохи пошарпає. Але ж то так - для вигляду, щоб у Переяславі, бува, чого не запідозрили.
- Мене це бидло не цікавить, - презирливо кинув Кобильський. - Одних заберуть - з інших дві шкури здеру.
І знову погладив черево - йому так легше думалося.
- А за Швайку, кажеш, Тахір-бей дасть табун коней?
- Так, ваша ясновельможносте. Проте лише за живого. Бо він знає дуже багато. І саме це цікавить Тахір-бея…
Зненацька Тишкевич замовк і втупився у вікно. Обличчя його почало набирати мертвотного виразу.
- Що ти там побачив? - поцікавився пан Кобильський.
- Швайка, - хрипко вичавив з себе Тишкевич.
- Ну то й що? Він не так уже й рідко зазирає сюди. Передає мені те, що розвідав. А я доношу далі у Переяслав.
- Так… він же шалений! Побачить, що я тут… що ви зі мною…
- А це вже не твоя турбота, - знудьговано позіхнув пан Кобильський. - Хоча… заховайся краще он туди…
І він кивнув у бік заслоненої ніші.
Швайка увійшов до світлиці. Привітався і сказав:
- Пане Кобильський, хлопці розізнали, що на початку літа ординці збираються у великий похід на Переяславщину.
- Та ти що? - щиро жахнувся пан Кобильський. - От же ж халепа! Треба негайно передати цю новину переяславському старості. А тобі дякую за неї, хоча вона й вельми неприємна. Але ж ти інших не приносиш.
Швайка розвів руками.
- Що поробиш, пане. Така вже моя доля.
- То я зараз звелю хлопам, аби принесли медовухи, - сказав пан Кобильський. Проте замість гукнути когось, сам вийшов із світлиці.
- Потрібна мені твоя медовуха, - зневажливо кинув йому вслід Швайка і затнувся. Краєм ока він помітив, як хилитнулася зелена завіса. Придивившись пильніше, завважив кінчики чобіт, що визирали з-під неї. А більше нічого Швайка помітити не встиг, бо двері широко розчинилися і до світлиці увірвалося шестеро здоровенних челядників. За ними виднілося розпашіле обличчя пана Кобильського.
- Хапайте його! - наказав він.
Швайка блискавично вихопив шаблю. Проте замахнутися нею не встиг - завадила стеля. А челядники вже оточили його з усіх боків. Та все ж упоратися із Швайкою було не так легко. Одного, вивільнившись на мить, Пилип з такою силою стусонув в обличчя, що той відлетів від дверей і завмер, іншого вдарив коліном у живіт так, що бідолаха лише кавкнув. Проте до світлиці увірвалося ще кілька челядників, і жива купа, внизу якої врешті-решт опинився Швайка, помалу затихла.
- А тепер розказуй, - звелів пан Кобильський, коли зв’язаний Швайка опинився перед ним. - Розповідай, як продаєш своїх хлопців-переяславців, як злигався з татарами. А ви слухайте, - звернувся він до челядників. - Слухайте, щоб розповісти переяславському старості, що почули. Правда, він майстер викручуватися, та тепер йому діватися нікуди.
- Он воно що, - посміхнувся Швайка розбитими вустами. - Виходить, я служу татарам. І хто ж це вам такого наплів?
- Є вірні люди, - відказав пан Кобильський. І, обернувшись до завіси, звелів: - Ану, виходь!
Завіса відхилилася і з’явилося зблідле обличчя Тишкевича. Швайка поглянув на нього і криво посміхнувся.
- Що ж, цього й треба було чекати, - сказав він.
Барвінок прибіг до Вовкулацького кута під ранок. Обіпершись об двері передніми лапами, він голосно заскавулів. А коли дід Кудьма вийшов на двір, вовк схопив його за холошу і потяг у бік Канівців.
- Схоже, з Пилипом щось трапилось, - здогадався ворожбит.
Проте подався не за вовком, а рушив у протилежний бік - туди, де все ще сидів Остап з товариством.
Козаки саме снідали. Почувши новину, вони кинули все і миттю скочили на застояних коней.
- То, кажете, він подався до пана Кобильського? - ще раз перепитав Остап і перевірив, чи легко шабля вихоплюється з піхов.
- Та до нього ж, добра б тому панові не було, - відказав дід Кудьма. - Ет, казав же я Пилипові, щоб гнав просто на Переяслав!
- Не журіться, діду. Визволимо нашого товариша, хоч де б він був. Голови покладемо, а визволимо. Е-е, а ви куди? - вигукнув Остап, побачивши, як дід Кудьма сідлає коня.
- З вами поїду, - відказав дід і з зусиллям забрався в сідло. - І Санька з собою візьму. Бо вчуваю, що вам самим не впоратися з панськими посіпаками.
- Але ж вам не можна лишати Вовкулацький кут! - вигукнув Остап. - Ви ж тут повинні сидіти! Та й узагалі… роки ваші не ті, аби на конях гарцювати.