- Хех! - широко замахувався Тишкевич.
- Ой-ой-ой! - скрикував пан Кобильський.
- Хех!
- Ой, мамо!
Тишкевич так розходився, що не одразу й завважив, як вершники розвернули коней і розчинилися в сутінках. А коли врешті усвідомив, що він чинить - уся його спина вкрилася крижаним потом. Це ж… це ж нечувано! Як воно трапилося, що його укоханий пан, мов останній холоп, лежить зі спущеними штанами посеред двору в кізяках, а він, Тишкевич, шмагає його?
Таке не пробачають. За таке пан може скарати на смерть. Що ж робити?
- Ой-ой-ой… - стогнав пан Кобильський і щулився в очікуванні чергового удару дубця. Проте його не було. Пан Кобильський боязко повів очима ліворуч, праворуч… Нараз завважив, як Тишкевич відкинув ломаку, тоді кинувся до стайні, вивів найшвидшого коня і, не сідлаючи, рвонув на ньому за ворота.
І лише тоді ясновельможний пан дещо скумекав.
- Це він… - прогарчав пан Кобильський і став рачки. - Це Тишкевич мене… Доженіть його, пся крев! Шкуру спущу-у!
Нажахані челядники, збиваючи одне одного з ніг, наввипередки рвонули до стайні.
КІНЕЦЬ ВОВКУЛАЦЬКОГО КУТА
У лісі за Канівцями Швайка різко звернув з дороги.
- Подивимося, що буде далі, - сказав він.
- Гадаєш, пан кинеться в погоню? - радо запитав Остап і поклав руку на шаблю. - О, це було б гарно! Бо, правду кажучи, я вже трохи занудьгував у ваших краях.
- Про шаблю забудь, - хрипким голосом попередив його дід Кудьма і закашлявся. - Хіба… коли нападуть… тоді виймеш.
Вони стояли за високими кущами. Звідсіля добре було видно натоптану дорогу. Навколо панувала глибока тиша. Лише зрідка її переривало хрипке дихання діда Кудьми.
- Діду, вам зле? - стривожено запитав Швайка. - Може, поїдемо далі?
- Нічого, якось перебудеться, - по хвилі відказав дід. - Та й недовго лишилося чекати.
І справді, за деякий час до них долинув уривчастий цокіт копит.
- Хтось один жене, - прошепотів Остап і знову поклав руку на руків’я шаблі.
- Ти чув, що дідо сказали? - прошипів Швайка. - Нас тут немає, зрозуміло?
Остап лише зітхнув.
- Ет, навіть погрітися не дадуть!
Стукіт копит усе наближався. Нараз повз них, наче вихор, промайнула постать вершника, що раз по раз періщив коня. Це був Тишкевич.
- А зараз буде погоня, - сказав Швайка. Він повернувся до діда Кудьми і посміхнувся. - Ну, діду, ви молодець з молодців! Це ж треба таке устругнути - відшмагати пана руками його найвірнішого холопа! О, тепер бідолашний Тишкевич до кінця своїх днів боятиметься сюди потикатися!
Швайка хотів ще щось додати, проте його голос потонув у шаленому стукоті копит. Ще хвиля - і повз них промайнув гурт челядників пана Кобильського.
- Тепер можна спокійно рушати своєю дорогою, - вирішив Швайка, коли кінський тупіт розчинився в сірих сутінках. - Схоже, цим песиголовцям нині не до нас.
Та все ж, аби менше залишати за собою слідів, рушили льодом звивистої річечки Ірклійки. Їхали повільно. Мела поземка. Дід Кудьма ледве тримався в сідлі. З обох боків його підпирали Швайка з Остапом. Підтримували вони діда лагідно і обережно, наче важко пораненого товариша.
- Тримайтеся, діду, - підбадьорював Швайка старого. - Ось приїдемо додому, наваримо зілля - і вашу хворобу як рукою зніме!
- Ні, Пилипку, не для мене вже те зілля, - з зусиллям відказав дід Кудьма. - Схоже, настав мій час…
- Ну що ви таке кажете? Вам же треба ще Санька навчити!
Дід Кудьма не відповів. Здається, слів Швайки він уже не чув.
Поклали діда в землянці, де жили козаки.
- Тут йому буде краще, ніж у себе, - вирішив Швайка. - Хоч доглянути буде кому.
- А я що - не можу? - образився Санько.
- Можеш, - запевнив його Швайка. - Але нині ти сам ледве на ногах тримаєшся. Я ж знаю, що навіювання дарма не минається. Та й не об тім річ. Ми ж можемо для діда й дичини скільки завгодно роздобути, і молока, коли треба. А ти ж сам не будеш бігати до села й назад?
І Санько погодився. Справді, бігати йому було ніколи. Він цілими днями не відходив від діда. А той, прийшовши до тями, квапився передати хлопцеві все, що не встиг до цього. Проте з кожним днем тихішими ставали його слова, все повільніше він їх промовляв. І все частіше дід лежав з заплющеними очима, і дихав так тихо, що іноді здавалося, ніби життя полишило його. Проте дід знову знаходив сили розплющити очі і поглядом шукав Санька.
- Ох, мабуть, так і не довчу тебе, дитино, - винувато шамкотів він. - Доведеться тобі самому проходити всі науки…