Якусь мить Вирвизуб роздумував.
- Коли так, то підеш спочатку кашу варити, - нарешті вирішив він. - І поки не навчишся тримати в руках шаблю - від казанів ані кроку, зрозумів? Не треба свою голову дурно підставляти під бусурманську кривуляку.
- Тоді я краще знову за вила візьмуся…
- Е, ні,- пирхнув Вирвизуб. - Що ж то за козак з вилами? Курям на сміх.
До тих, хто тримав у руках ріжно чи довбню, Вирвизуб ставився з неприхованою повагою.
- Ну вас к бісу, - казав він. - Ще прохромите, мов хруща. Або шаблю мені зламаєте. Ідіть оно краще до Манюні.
І він показував на Демка, котрий спирався на важкеньку довбню, що невідь-як опинилася в його руках. За змаганнями уважно стежив дід Кібчик.
- Цей підійде, - казав він. - Гарний рубака буде. І знову стукіт шабель - частий, іскристий.
- Підійде, - виносив свій черговий присуд дід Кібчик. - А цей, мабуть, ще мало каші їв. Нехай поки біля казана повправляється.
Засмаглий молодик, у якого перед цим Вирвизуб трохи не вибив шаблю з рук, благально схилився перед дідом.
І тільки Швайка помітив у його очах насмішкуватий блиск.
- Дозвольте ще трохи, діду, - сказав він. - Я здібний, швидко навчуся.
- Ні, - втрутився Вирвизуб. - Правильно дідо кажуть. Мало каші їв.
- Не мало, - заперечив Швайка. - То він придурюється. А сам тільки й чекав, доки ти розслабишся. Тоді виб’є шаблю з рук.
- У мене ще ніхто не вибивав, - образився Вирвизуб. - Зроду такого не було.
- Не було, то буде, - посміхнувся незнайомець.
- Це ти мені таке кажеш? - спаленів Вирвизуб. - Мені? Ану, тримайся, вражий сину!
Звитяжці зчепилися не на жарт. І зліва вціляли, і навхрест мірялися. Відстрибували один від одного, мов від змії - і знову налітали, наче коршуни.
Шалено свистіли шаблі, і тільки іскри показували, де вони тільки но зустрілися. І якби під козацькими ногами був не вологий мох, а суха трава, то, мабуть, уже давно спалахнула б пожежа.
- Тю на вас! - лайнувся нарешті дід Кібчик, коли супротивники в запалі ледь не збили його з ніг. - Вискочив, як курка з-під собачої валки!
- Щось ми й справді, друже, загралися, - схаменувся Вирвизуб. - Як тебе звати?
- Охрім, - відказав смаглявий і нігтем спробував шаблю, чи не дуже затупилася.
- А звідкіля прибився?
Охрім блимнув очима на козаків, відвів Вирвизуба убік і сказав:
- Черкаський я буду. Чув про такого пана Дашкевича?
- Чув. Міцний ніби дядько. А ти що - від нього втік?
- Навпаки, благословив він мене, - відказав Охрім і ще раз повів очима навколо. - А заодно, каже, піди й розвідай, що там за люд збирається. Хотів би він з вами у злуку увійти. Бо дуже вже на татарів лютий. Допекли вони йому.
Вирвизуб задумливо чвиркнув щербатим зубом.
- Отже, й пани з нами, - сказав він. - Шкода лише, що мало їх. Стій, а чому ж ти мені одразу про це не сказав?
- Бо ти був зайнятий. А потім дивлюся - щось ти дуже кирпу того… дереш. Ну, й вирішив ото трохи тебе провчити.
Якусь мить Вирвизуб дивився на Охріма і не знав, як йому бути. Чи то розлютитися за такі слова, чи то не зважати. Врешті махнув рукою і розреготався.
- А таки провчив би! - вигукнув він. - Молодець, Швайка, не дав осоромитися старому товаришеві. Ну ж бо, Охріме, ставай поруч та будемо дивитися далі, що за люди до нас прийшли!
І ніхто не помітив, як Швайка тихцем відійшов від гурту. Спинився над рікою, мовби збирався плюснути води в обличчя, і щез за кущами. Разом з ним так само непомітно щезло трійко козаків - Горихвіст, Кандиба і Коломієць. І, звісно, приставучий, як реп’ях, джура Грицик.
А Санько стояв і ковтав сльози. Він же так сподівався, що Швайка і його візьме з собою в розвідку! Бо ж збиралися вони пробратися за татарський кордон.
Проте Швайка був невблаганний.
- Я за тебе перед пам’яттю діда Кудьми відповідаю, - сказав він. - А тут справа небезпечна. Мало що може статися. То ж не дмися на мене, Саньку, як миша на крупу. І не плач. Настане ще й твій час, хлопче…
ПО ТАТАРСЬКОМУ СЛІДУ
Більше як тиждень ніхто нічого не чув про Швайку та його супутників. Вирвизуб з Остапом уже почали не на жарт хвилюватися.
- Чи не трапилося, бува, чого з Пилипом? - раз по раз перепитували вони один одного. Потім дружно переводили погляд на Санька. - А що ти скажеш, хлопче?
Санько не знав, що відповісти на це запитання. Щось у його душі віщувало, ніби над Швайкою та його товаришами нависла смертельна небезпека. Але яка - збагнути не міг. Та й ніхто, навіть з найбільших ворожбитів, того не знав би. Навіть дід Кудьма, аби був живий.