Мовби вгадавши мої думки, Еме сказав:
— Якщо ви думаєте про п’єсу Ростана, то не його персонаж надихав борців Опору, а зовсім інший Сірано де Бержерак — легендарна, сповнена загадок людина, філософ, поет, який віртуозно володів шпагою. Я хочу зібрати про нього незаперечні відомості. У мене вже є документи про те, що він справді сам одержав перемогу над сотнею противників! Та головне, мабуть, у тих таємних знаннях, якими володів Сірано і які підтвердилися тільки в наш час. І це сучасник кардинала Рішельє і д’Артаньяна, уславленого в романах Дюма.
— Отже, і П’єра Ферма, — додав я.
— Ясна річ, і Рене Декарта…
— Ото б дізнатися про цю людину, ім’я якої — втілення французького патріотизму — взяла ваша підпільна газета.
— Я надішлю вам усе, що мені вдасться відкрити про Бержерака, — люб’язно пообіцяв Еме (і хай через чверть століття, але виконав свою обіцянку!). — Дуже примітною була зовнішність Сірано, що мінялася. Портрети, які надійшли до нас, написані після його військової служби. Саме при облозі Арраса він одержав шабельний удар в обличчя, від чого змінилися обриси його примітного носа, який до поранення був ще більшим. Про це, звісно, можна лише здогадуватися. Але ця обставина багато важила в житті Сірано.
У нашу розмову втрутився Жак Берж’є:
— Безперечно, Сірано де Бержерак — особа видатна і водночас загадкова. Але XVII століття багате й на інші цікаві загадки. Візьміть хоча б того ж всесильного правителя Франції, підступного і жорстокого кардинала Рішельє. Здавалося б, важко уявити похмурішу фігуру. Всі сили І незвичайний талант він віддав зміцненню абсолютизму, самодержавства, як кажуть у Росії, втілюючи у собі всю владу. Король Людовік XIII був слабким і цинічним. Я прочитаю вам його справжнього листа до губернатора Арраса. — І Берж’є відкрив блокнот із записаною в ньому цитатою. — “Вмійте викручуватися, — писав король. — Грабуйте, спритно ховаючи кінці, дійте так, як інші в своїх губерніях, ви можете все в нашій імперії, вам усе дозволено”.[1]
— Чи не цей король іменував себе “справедливим”? — спитав я.
— Саме він! — засміявся Жак Берж’є. — Кардинал Рішельє не в ім’я “справедливості” забрав у короля всю владу. Отож уявіть собі, дорогі товариші, що мене, французького комуніста, зацікавив і не вспокоює один незрозумілий вчинок кардинала, затятого ворога всіх противників гноблення. Якби він жив нині, то не було б лютішого прибічника антикомунізму. І водночас…
— Що водночас?
— Гнівний Рішельє, правитель Франції часів Людовіка XIII, гнобитель французького народу, домігся звільнення засудженого на довічне ув’язнення італійського ченця Томмазо Кампанелли, автора утопії “Місто Сонця”, першого “комуніста” Європи, надавши йому в нашій країні притулок і призначивши урядову пенсію.
— Незбагненно! — вигукнули ми.
— Дуже дивно, — згодився й Еме. — У цьому варто розібратися, як і в загадкових знаннях Сірано де Бержерака.
Прощаючись із новими французькими друзями, ми щиро подякували і за цікаву інформацію з історії Франції XVII століття; і за документи загиблого радянського воїна, які в Москві передали за призначенням.
Але стару газету часів французького Опору я зберіг. Тоді ще й не відав, що Сірано де Бержерак, який вважався неперевершеним за хоробрістю гасконцем (хоча він не був гасконцем), стане мені таким близьким. І саме йому присвячую науково-фантастичні повісті-гіпотези, які пропоную читачам. Науково-фантастичні не тому, що занадто фантастичні знання Сірано трьохсотрічної давності, — дуже неймовірними здаються події з його короткого, але бурхливого життя. Поета, філософа, пристрасного борця проти порожнечі, що клекотала навколо нього. І водночас людини, яка жагуче жадала простого людського щастя.
Змушений попередити юних читачів: оскільки мої герої — і Сірано де Бержерак, і Томмазо Кампанелла — були поетами, то їхні віршовані твори подаю в повістях в авторському перекладі. Сонети Кампанелли — з латинських оригіналів; вірпгі Сірано де Бержерака і його противників — в умовному “перекладі” автора з неіснуючих, що не дійшли до нас, оригіналів (як те робив, зокрема, і Е. Ростан).
1. РАНА ПЕДАНТА
Ті, у кого ми вчимося, слушно називаються нашими вчителями, але не кожен, хто вчить нас, заслуговує цього імені.
Гете
Абат Гранже, завідувач колежу де Бове при Паризькому університеті, міг бути взірцем людини залізної волі в кволому тілі. Все життя він боровся із собою, старанністю і стриманістю набував тих якостей, які прагнув передати учням, будучи до них занадто вимогливим.
Худющий, із запалими щоками і жовтого кольору горбоносим аскетичним обличчям, з тонкими губами-нитками і палаючими очима фанатика, абат Гранже, зодягнений в сутану, яструбиним зором стежив за зразковим порядком у довіреному йому колежі, в якому основою навчання ввів зубріння, що перемежовувалися молитвами і неминучими покараннями за щонайменші порушення монастирського статуту.
Абат Гранже вважався визнаним ученим, шанованим як серед богословів, так і в світських колах. Заступництво його превелебності кардинала Рішельє створило колежу солідну репутацію, і знатні люди наперебій намагалися влаштувати саме до цього закладу своїх нащадків, яким одразу ж доводилося забути хлоп’ячі звички і пустощі. Віднині вони знали тільки молитви й навчання. Винних карали просто і суворо — карцером і різками.
Щоправда, до биття абат Гранже вдавався у виняткових випадках. Не тому, що вважав, що цей метод виховання суперечить богобоязливому духу закладу, а через свою слабість, яка терзала його, мов незагойна рана. Він не витримував будь-яких страждань, а вгледівши кров, непритомнів, що визнавав ганебним і недостойним пастора, котрому покладено виховувати зразкових дворян — пройнятих релігійною ревністю, благородством, ученістю. Нелегко було абату приховувати ту свою рану і залишатися суворим.
Гранже по-батьківському стежив за своїми вихованцями навіть по закінченні ними колежу — чи то вони потрапляли до університету, чи присвячували себе духовній або військовій кар’єрі. Зустрічаючись із випускниками, поводився так само привітно й суворо, ніби вони, як і раніше, піддягали статуту його закладу.
Але учні колежу мали й певні привілеї, необхідні, на думку абата Гранже, для засвоєння норм дворянської поведінки. Їм надавалася можливість спілкуватися зі студентами університету, а декому навіть — відвідувати Латинський квартал для ознайомлення із звичаями паризької молоді і особливо із законами дворянської честі. Той, хто бажав, міг також брати книги в університетській бібліотеці.
Якщо перші потурання приваблювали багатьох учнів, то бібліотека цікавила їх значно менше, бо зайва старанність і любов до знань зовсім не були поширені в колежі. Вчителі, та й сам Гранже, пильно слідкували за тим, з ким спілкуються і що читають вихованці, крім обов’язкових текстів, які належало зазубрити і при потребі повторити слово в слово.
Основою освіченості абат Гранже вважав цитати з книг, схвалених ним, отцями церкви або папою римським.
Савіньєн Сірано де Бержерак, маючи феноменальні здібності, за роки навчання в колежі де Бове зумів оволодіти не лише латиною, а й грецькою мовою і вільно читав античних авторів. І він належав до тих небагатьох, хто одержував книги давніх філософів у бібліотеці університету, щоб вивчати їх замість виснажливих молитов, якими чимало його товаришів намагалися здобути прихильність учителів і самого абата Гранже.
У той час, коли більшість учнів перебувала на одній із таких молитов, Гранже особисто обходив коридори і дортуари колежу, аби переконатися, хто з вихованців не дуже ревний до віри. Слабкий на ноги, він якось вирішив вилізти на горище, де серед закіптюженого шкільного мотлоху — потрощених столів, ліжок та стільців — побачив молодого Сірано. Біля дахового вікна юнак так жадібно читав старовинний фоліант, що навіть не помітив, як із-за напіврозбитої шафи виросла караюча тінь абата.
1