Юрій ВИННИЧУК
ДЗВІНОК
Оповідання
Зненацька їх розбудив галас на вулиці. Біля будинку зчинилася сварка, чоловічі й жіночі голоси поступово набирали сили, окремі слова, здебільшого лайливі, вдавалося проти бажання розпізнати. Їй було соромно чути це у присутності чоловіка, і тому вдавала, буцім спить, але ось і він почав прокидатися — завовтузився, крекнув, потім торкнув за рамено рукою.
— То в нас під вікнами?
— Умгу.
— Ну… — ліжко заскрипіло. — Зараз я їм…
Позіхаючи, намацав ногами пантофлі і, роздратовано бурмочучи під ніс, посунув до вікна, але спинився посеред кімнати, коли вона зашипіла:
— Ти чого? Дурний? Іди лягай. Треба тобі?
Галас уже був такий, що до них долинали не тільки окремі слова, але й цілі фрази, переплітаючись вужами, спинались до їхніх вікон і проникали крізь шиби до покою, а тут уже хазяйнували як свої, розкидаючи меблі й дзеркала, кипіли і булькотіли, обпікаючи пекельним варивом вуха. Когось було спіймано з чужою дівчиною, і тепер той, кому раніше належала, доводив своє право на власність («Я вас застукав!»), один дівочий голос намагався щось пояснити, інший заспокоював і просив не втручатись, а їх перекрикував голос третього хлопця («…кінчай, чудаки, давай замнем, ну, дай лапу») — все це сипалося горохом, наче всі вони боялися, що ось-ось настане кінець світу і не встигнуть договорити.
Врешті не витерпів і, підкравшись обережно, так начеб його кроки у м’яких пантофлях могли почути оті на вулиці, відхилив штору. Біля їхньої хвіртки згрудилося троє хлопців і дві дівчини.
— Іди лягай, — гукнула жінка. — Покричать та й розійдуться.
— Та тут на бійку заноситься.
— Правда?
Могла й не перепитувати, бо вже й сама почула звук глухого удару — щось чвакнуло, крик, зойк, потім іще один удар, потім іще один…
— Ти бач, що роблять!
— А що? — вона вислизнула з-під ковдри й за мить так само припала до вікна.
Билося двоє, третій розбороняв, а дівчата галасували і пробували влізти між них. Ось гухнуло хвірткою, і паркан ходором пішов.
— Я так і знав — поламають паркан.
— Може, закричати до них?
— Еге, ще, дивись, вікно розіб’ють. Що такому — кине каменем…
— А Марчуки що — не чують? — кивнула на будинок через дорогу.
— Може, й чують. Їм що… не під їхніми ж вікнами…
Раптово усе стихло, змовкло, застигло, і це було настільки несподівано, що в обидвох спостерігачів пробіг, мороз по спині — дівчина, що була причиною бійки, щось вигукнула.
— Що вона сказала?
— Не розчув…
Те, що вона сказала, очевидно, прояснило ситуацію, бо хлопці миттю покинули молотити один одного і повернули потовчені обличчя у її бік. Їхні руки з затисненими п’ястуками звисали вздовж тіл. Вони дивилися на неї мовчазно і люто, у світлі ліхтаря виразно виднілись оці зловісні погляди, аж господиня за вікном злякано зіщулилась, і здалося їй, що зуби цокочуть, а тому їх міцно зціпила, відчуваючи, як приливає до голови кров.
— Що ж то буде?.. — прошепотіла і несміливо зиркнула на чоловіка. Той теж був наляканий і пальцями лівої руки закрив рота, може, боявся, що закричить.
— Точно? — процідив один з хлопців, і в голосі його відчувався так само страх.
— Точно! Щоб ти знав! — кинула дівчина, і був у її голосі страх.
— Ну, падло, поняв… — прошипів другий хлопець. — А я через неї, поняв… Ух, шакалка… — І був у його голосі страх.
— Та що ви… ну прямо… — замахала руками її подруга. — Вона ж пошуткувала… — але був у її голосі страх.
— Пошуткувала, да?
— Ясно…
— Пошуткувала, да?
— А я, поняв, з-за неї…
— Ну, харе, хлопці… шуток не розумієте?
— Пошуткувала, да? Я тебе питаю — пошуткувала, да?
— Нє-е, ти поняв?
— Чуваки, кінчай базар-вокзал!
— Я такі шутки в гробу, знаєш?
— Ге, ти поняв?
— Та це вона… що, їй-бо…
— Хлопці, та ви що?
— Я, поняв, такі шутки не прощаю, поняв… Руки!.. При собі, поняв!
— Хлопці, перестаньте! Я закричу!
— Заткнись, поняв!
Господиня зойкнула, але так тихо, як миша, і руки спазматично вхопилися за штору, аж та вгорі затріщала, і чоловік бурхнув: «Порвати хочеш?» І руки опали. Зараз закричу, подумала вона. І закусила нижню губу.
Хлопець з усієї сили шарпнув дівчину за волосся, вона полетіла на підставлений кулак другого хлопця. За мить її збили з ніг — впала на коліна і ввібрала голову в плечі. Біла куртка на плечах розійшлася, і засвітилося червоне око светра, наче рана.
— Шизанулися?! — скрикнула друга дівчина.
— Чуваки!
— Руки! Поняв! А то й ти заробиш!
І посипались удари, і скрутилося тіло її, і впало на землю, звивалося воно і скавчало під тими ударами, а як взялися копати — з розмахом, зі смаком, прицілюючись, щоб не на пусто, — почала вона качатися по землі, коліна до живота притискаючи і голову в руки ховаючи, і крик її бився у засліплені вікна, і відскакував, і котився по вулиці, аж луна йшла, аж доки не перестала кричати, і тільки стогнала, а танець довкола неї продовжувався, цей ритуальний доісторичний танець довкола жертви, цей танець без музики, під глухі удари, під вистукування каблуків, танець, якому, здавалося, не буде кінця.
Жінка скиглила в жменю, а чоловік розгнівано сопів. І охкав старий паркан. І старанно світив ліхтар. І тремтіла ніч.
Нарешті вони відскочили від скрученого в клубок тіла, важко дихаючи, один почав застібати сорочку, але катма було гудзиків, другий витер піт з чола.
— Пішли, хлопці,— сказав до них третій. — Хватить…
— Як же її… тут… тут лишити? — спитала друга дівчина.
Ті, що били, зиркнули нерозуміючими очима.
— Нічо… оклигає…
— Давай, поняв… пішли…