Розшукувати Нору Миролюб вважав марною справою, точніше, нерозсудливою тратою ресурсів, а він, навпаки, наполягав шукати і шукати. Здоровий глузд був на боці механіка: хто міг витримати плазмідський ураган і майже тригодинну надспеку з флягою на три ковтки? Та командир наполіг шукати…
Над розпашілим видноколом зависла росиста блискітка. Журба квапливо навів телеоб’єктив. Наближався екраноліт. Полегшено зітхнув. Миролюб повертався на п’ятнадцять хвилин раніше. Невже щось вивідав?
— Командире, не гнівайся, — мовив механік, заходячи до каюти. — Марна справа. Палить, як у пеклі. — Відкинув за спину шолом і показав геть вихльостане потом обличчя. — Витримати більше, як півгодини, не можна. Подивись! — і він перевернув догори дном порожню флягу — жодної краплини не спало з вінця горловини.
Ледь стримуючи невдоволення, Журба понуро заліз в апарат і взявся за штурвал.
— Май розум, командире. Дай остудитися машині…
— Магнітогромограф діє? — діловито запитав Журба.
— Працює, та що з того? — одказав з притиском механік і захлинувся хрипом.
— Заспокойся, друже. Зараз моя черга летіти…
У пілотській кабіні Миролюб важко сів у крісло, втомлено опустив плечі. Шкода Нори, дуже шкода… Та що вдієш і чим зарадиш? Вже випогодилося, треба якомога швидше вибиратися звідси. Повторися піщане свавілля — і з корабля зостанеться купа брухту. Журба це знає — дихаємо у “Пульсарі” мало не подвійною нормою кисню. Він сам дізнався про це випадково, укріплюючи зірваний під час бовтанки по пустелі запасний балон із конденсованим повітрям. Його випускний клапан шипів принаймні добру годину. Не кинувся доповідати, пожалів командира…
Глянув у сяйнисту далину. Журба вже зник за обрієм. Механік в’яло осунувся в крісло, солодко подумав про короткий спочинок і, можливо, скорився б клятій втомі, якби не в’їдливий зумер. Ураз розвіялося сонливе бажання. На пульті зажевріла іскорка: бортова телеметрія “просила” ввімкнути на “прийом” відеосистему.
— “Пульсар”, я Нора! Прийом! “Пульсар”, я Нора. Прийом!
“Що за мана? — подумав вражено. — Цього не може бути!”
— “Пульсар” слухає тебе уважно, — скрушно прошепотів і здригнувся: кому ж він говорить? Адже приймальна антена пошкоджена. Безглуздя якесь!
— “Пульсар”, нічого не розумію. Хто на зв’язку? Погано чую. Прийом!
— Миролюб, Норочко, Миролюб слухає. Це ти?..
Хистке зображення на екрані поліпшилося, хоча він не торкнувся жодного тумблера настроювання.
— Чому у тебе трагічний голос? Де ви? Я ніяк не можу надибати “Пульсара”. Бреду з останніх сил! Прийом!
Дивлячись широко розплющеними очима на екран, він нахилився до шкали індикаторів. Ті вимигували не ілюзорну, а справжню трансляцію!
— Ти жива, Норо? Яке щастя! Де тебе носить? Називай хутчій координати, — він квапив, бо зображення стало витравлюватися з екрана.
— Не можу. Я без екранольота. Здається, коло нашої стоянки, але ж тут пустка…
— Люба, нас занесла буря! Потримайся ще трохи. Скоро має прибути Журба. Тільки не мовчи, говори!
— Миролюбе, голубе, немає сил, геть пересохло в горлі…
— Тоді дихай у мікрофон. Я маю відчувати тебе щосекунди.
Він у розпачі поглянув в ілюмінатор. Журба, мабуть, повернеться нескоро… Як же йому повідомити? Стривай-но, є ж зв’язок з Норою. Здогадка відкинула інертний хід думок. Тремтливою рукою Миролюб набрав диском позивний код командира. У ту ж мить спалахнула лампочка виклику передавального пристрою, і той чітко послав в ефір сигнал.
— Хто це? Що сталося? — машинально відгукнувся Журба.
— Це я, Миролюб. Командире, Нора з’явилася. Вертайся мерщій!
— Що за жарти? Де вона з’явилася — біля корабля?
— Та ні! Нора відгукнулася по рації. Мабуть, сталася аварія, вона без апарата. Кличе на допомогу, як я зрозумів, на першій стоянці.
— Не може бути. Адже зв’язку немає…
— Є! Я бачив її на екрані, як оце ти мене зараз.
— Як же ти полагодив антену?
— Нічого я не лагодив. Але працює, і край… Не гай часу, командире! їй дуже кепсько.
— Дивина, та й годі, — з неприхованою радістю промовив Журба.
Переконавшись, що командир взяв курс на плато, звідки їх змело, наче гігантською мітлою, Миролюб зсунув перемикач на Норину частоту. Нарешті він повірив у відеопереговори, що відбувалися з його прямою участю.
— Норо, Журба наближається до тебе. Прийом!
— Чую-чую, — глухо донеслося з-за кадру, який заполонила водяниста прозорість. Прислухався: динамік тріскотливо випорскував уривчасте дихання дівчини.
Невдовзі обізвався Журба:
— Я вже на місці, але Нори не бачу.
— І я не бачу, але чую, як дихає. Опустися нижче і покружляй довкола.
— Миролюбе, тобі не здається, що ми обоє вже…
— Ні, не здається, — різко відповів механік, а сам для певності перемкнувся на попередній канал. — Норо, Журба у твоєму квадраті. Дай знати йому рукою. Прийом!
Вона не відгукнулася. Негайно вийшов на Журбу — його лінія вимкнена. Нервозно клацнув перемикачем…
— Бачу, бачу, Миролюбе! — вибухнуло на всю кабіну. — Вона примостилася в затінку дюни. Певне, непритомна. Заходжу на посадку.
Механік сприйняв цю звістку спокійно. Він вийняв тряскими пальцями з патрон-кишені ампулку, висипав на долоню горошину і по-жонглерськи закинув у рот. Кілька хвилин сидів незворушно. Потім перебрався в ліфтоскаф, який за лічені секунди доставив його на бортодром.
Довго чекати екраноліт не довелося. У кабіні тіснилося двоє… Квола і зніяковіла усмішка Нори, заломившись у товстім склі, боляче відбилася в серці механіка. Він схвильовано підійшов до дверей. Нора випала з них прямо йому на руки.
Підтримуючи дівчину, чоловіки мовчки подибали до салону відпочинку.
Нору посадовили в спальне крісло, допомогли зняти шолом і піднесли води. Збадьорилась вона несподівано швидко:
— Ой, любі мої, де я була! Вам таке й не присниться. Слухайте ж мене уважно…
— Тобі не можна хвилюватися, — турботливо перебив її Журба. — Перепочинь. Ми залишаємо цю пекельну планету. Зустрінемось після виходу на трасу. Тоді все й оповіси. Добре?
Журба кинув поглядом на вихід, і обоє поспішили залишити салон.
— Ти знаєш, що вона доводить? — звернувся Журба до механіка. — Каже, що побувала у світі, де відроджено біогеоценоз Всесвіту — якісь гаї, трави, птаство. Невже це синдром тихого божевілля? Далася їй та прогулянка…
“Можливо, але яким чином відбувся феноменальний зв’язок?” — хотів запитати механік, та Журба вже подав знак займати робочі місця.
Невдовзі загули турбіни. “Пульсар” завібрував і рвонувся вгору, кожної хвилини нарощуючи гіперболічну швидкість.
Справжню полегкість Журба відчув, як перетнули останнє гравітаційне коло Плазміди. Корабель ліг на прямий курс до Нової Землі. Тепер він і його екіпаж мають повне право належати собі. Перепоручивши керування комп’ютеру, він вийшов з пілотської.
До салону відпочинку прибув першим, зачекав на механіка, і один за одним увійшли всередину. За порогом здивовано перезирнулися — їх зустріла якась незнайомка. У нарядній сукні, причепурена, трохи збуджена і, ясна річ, з модифікованою зачіскою. Нора, як Нора…
— Прошу сідати, — елегантно вказала на крісла і столик, нашвидкуруч сервований барвистими супермаркетами.