— Нічого страшного, — сказав він не без задоволення, — любаска трохи почекає…
Я розтулив рота, щоб достойно відповісти, але на мене дивилися жовті очі з такою милою сподіванкою, що таки випаде змога поскандалити, — я зирнув на небо, де все ще варилося сонце, і мені здалося, що воно увіч нагадує двокопійкову монету. Але це мене не втішило, і я почав питатись у людей, чи не розміняє мені хто двадцять копійок. На мене дивилися підозріло, наче я був п’яницею, котрий випрошує собі на похмілля, — розміняти монети не вдалося. Тоді я пішов назад до бочки з квасом, за якою й досі сидів рідний брат шофера-костоправа: він саме згрібав виручку в торбу.
— Я не розмінний пункт, — сказав продавець квасу.
— Але, чоловіче добрий! — вигукнув я відчайно. — Хіба ви забули? Вистояв до вас отакенну чергу!
Продавець квасу окинув мене пильним поглядом.
— Справді, це ви, — сказав, і в його голосі пробилося співчуття. — Скільки вам розміняти?
Він розміняв мені цілі двадцять копійок, отже, я мав аж десять монет і міг без турботи йти по вулиці, випробовуючи по дорозі всі автомати, що мали щастя мені траплятися. Випробовував я і терпіння свого начальника, бо той уже шаленіти починав: жоден автомат не міг мене з ним зв’язати. І мені раптом прийшла до голови божевільна думка: всі ці автомати — живі істоти. Вони позакисали тут з нудьги, на цій далекій од центру вулиці, і от змовилися між собою позбиткуватися над кимось таким, як я. Вони попереджують один одного про моє наближення, а коли потрапляю у їхній полон і коли, майже задихнувшись од нестачі повітря, вивалююсь назад на вулицю, вони починають беззвучно, але весело реготати. Отак вони й тішаться, і це неабияк прикрашує їхнє існування. Окрім того, вони, можливо, догоджують цим і своєму верховному правителю, котрий сидить зараз десь у холодку й цмулить холодне пиво, — він твердо знає, що автомати його не підведуть. Отож мені здавалося: коли заходив у будку, чув легеньке покректування, як це робить людина, котра аж губи собі кусає, стримуючись, щоб не розреготатися. Я подумав навіть, що простіше було б зайти на пошту, яка теж трапилася мені по дорозі, й послати своєму начальникові телеграму; навіть уявив собі, як лізуть його брови вгору, коли він її читатиме. Але чи прийде вона йому сьогодні? Завтра субота, післязавтра — неділя, отже, телеграму йому можуть принести, як не вельми важливу, аж у понеділок.
Хустина, якою я втирав піт, уже зовсім мокра, її можна було б викручувати так само, як шкарпетки й білизну на тілі. Серце нерівно тіпалось у грудях, а в очах вряди-годи йшли барвисті смуги. Я знову зустрів автомат води, але мав тільки двокопійчані монети і не зміг напитися й цього разу. Тоді я подумки вилаяв себе, що не здогадався розміняти однієї з них по копійці.
Коли я дістався до Зоряного проспекту, в мене залишилося тільки дві монети. На розі цієї проклятої вулиці й проспекту стояло два телефонні автомати: один із них мовчав, як мертвий, не хотів навіть їсти моєї монети, а другий задоволено її пожер.
Тоді я роз’ятрився. Гупнув кулаком по сірому, байдужому тілі автомата й просичав, зовсім не зважаючи на те, що мова моя звучить цілком ідіотично.
— Слухай ти! — пригрозив я. — Коли не з’єднаєш і цього разу, роз-трро-щу!
Мені здалося, що автомат здригнувся. Що він послав од себе нечутні розпачливі сигнали, ніби питавсь у своїх співбратів, як йому бути. Я трохи почекав, даючи йому час порозумітись із тими, від кого залежала і його доля. Зі свистом вдихав у себе повітря, і очі мені запливли потом.
— Ну от, — сказав я з тою-таки погрозою. — Телефоную востаннє. Коли не з’єднаєш, станеш таким самим мертвим, як твій брат біля тебе…
І він мене з начальником з’єднав. Я почув його голос, а він почув голос мій.
— Слухай, це ти мені весь час тарабанив? — вибухнув начальник.
— Кляті автомати, — пробурмотів я, — чорт би їх забрав!
— Щось сталося? — спитав начальник.
— Еге ж, — хрипко сказав я, бо ледве дихав. — Аварія. Врізався в автофургон.
— Ти сам не постраждав? — спитав тривожно начальник, бо в грудях у мене, коли дихав, хрипіло.
— У голові дзвенить, — мовив я.
— У мене також, — гостро відповів начальник. — Від твоїх дзвінків…
— Вибач, — сказав я, відчуваючи, як під горло мені підступає нудота. — Душно так, а мене всього трусить.
— Ти де? — спитав начальник. — Не в лікарні?
— На Зоряному проспекті, — сказав я. — Коли дозволиш, не прийду сьогодні на роботу…
— Та бог ти мій! — сказав начальник, ми з ним були приятелі. — Ти справді не постраждав?
— Ні! — мовив я. — Тільки все тіло труситься.
— Поїдеш з нами завтра по гриби? — спитав начальник.
— Навряд, — відповів я. — Якось все це надто мене вразило…
— І не дивно, — мовив співчутливо начальник. — Не щодня людина потрапляє в аварії.
— Я тобі ще потелефоную, — сказав я і відчув страх. Страх перед тим, що мені знову доведеться мати справу з автоматами: вдома в мене телефону не було…
Пошукав по кишенях і натрапив на ще один трамвайний талон: наскакувати на контролера охоти не мав — сьогодні ж бо в мене день невдач.
Але на контролера я не наскочив. Більше того, трамвай, у який сів, не зійшов із рейок, але коли я сідав у нього, водій завчасно зачинив двері, і мені прищемило руку. Я загорлав, загорлали люди в трамваї, водій хотів відчинити двері, але їх ніби заклинило. Тоді до мене підскочив ще один брат шофера-костоправа — здоровенний чолов’яга із червоним обличчям. Він схопив створки дверей і легко їх розчинив, а я зміг прибрати руку. Двері лунко ляснули в мене за спиною, як паща звіра, і я знову побачив перед собою райдужні кола.
Мені звільнили місце, і я сів, з натугою розминаючи пальці. Публіка обурювалася: одні на водія трамвая, інші на тих, що лізуть, коли двері зачиняються. Я ж дивився у вікно й бачив перед собою каламутний світ. Дивні думки крутилися мені в голові: щось про помсту машин. їхньою жертвою сьогодні став я, а це річ далеко не приємна.
“Фу, чорт! — подумав я, струшуючи головою. — І приверзеться ж таке!..”
Вийшов із трамвая й сторожко озирнувся. По вулиці котився потік автомобілів: всі спокійні і всі слухняні. Я теж постояв слухняно, поки світлофор дав мені змогу перейти на другий бік. Очі мої втупились у вітрину автоінспекції. Розтрощені машини й мертві люди. Я здригнувся: чи в усьому винні люди, подумалося мені.
Ні, сьогодні таки нещасливий у мене день. В такі дні не варто жартувати, такі дні треба перебути в безпечному місці, а найбезпечніше місце — дім кожного з нас. Ішов повільнісінько й озирався на всі боки: годі з мене пригод. Зачинюся між чотирьох стін, а може, й засну. Звільнюся й од нещасть, які так щедро падають мені на голову, і від дурних думок. Боліла мені рука, а в нутрі ніби все перегоріло.
Я скочив у ліфт, і він бадьоро повіз мене на дев’ятий поверх. Це, здається, була остання моя помилка — треба було піти пішки. Але я не мав сили підійматися так високо, отож повірив тому, хто покірно возив мене додому щодня. Цього разу ліфт мене так високо не довіз, я застряв, здається, між шостим та сьомим поверхами.
Натискав на всі кнопки, на які радили натискати написи в кабіні на той випадок, який і стався зі мною, але безрезультатно: я зрозумів, що ті написи зроблено для самозаспокоєння. Опинився в малому душному світику, і жах раптом охопив мене — не було з нього виходу. Тоді я почав гатити в двері. Глуха тиша панувала навкруги, мирний спокій. Я почав кричати, але мій голос, здається, не виходив з кабіни. Більше того, я увіч відчув, що ліфт дихає. Зачаєно і з погрозою, наче збирався мене пожерти. Зрештою, для цього небагато було треба — я був, як Іона в череві кита, у ньому.
Замотав головою: чортзна-що зі мною коїться. Навколо стояла мертва тиша, і ніде не чутно було ані шереху. Я схопився пальцями за стулки дверей і спробував їх розсунути. Але двері було зачинено наглухо, і я відчув відчай загнаного в тісну камеру бранця.
Треба було заспокоїтися, і я щосили стиснув поранену руку. Гострий біль віддався аж у плечі — це й справді протверезило мене. Зрештою, нічого особливого не сталося, запевнив себе я. Чи один я дзвонив з автоматів і не міг додзвонитися? Чи один потрапляє в дорожні пригоди і чи не застрявав я раніше в ліфті? Треба дочекатися, розумно вирішив я, щоб хтось ішов, і гукнути: хай викличе ліфтера. Це були елементарні резони, і я зумів довести їх до власної свідомості. Тіло мені, однак, тремтіло, і я сів просто на підлогу. Витяг сигарету й закурив, щоб таки прийти до тями.