І тоді він збагнув, що варто просто піти. Податися туди, де сьогодні вирішується найважливіше. Головне для дня сьогоднішнього, а завтра буде головним інше, народжене вчора з твоїх же безсонних ночей.
І доки інші створюють твій берталан, ти будеш крутити Колесо, своє Колесо, аби зберегти клімат Землі для них же, щоб могли вони спокійно працювати.
Так приходить пора збирати камені, з яких інші будуть зводити будинок.
Ганшин ще трохи постояв перед дверима, дивлячись на вогники Колеса, потім зайшов у дім, роздягнувся і ліг. Він подумав, що довго не зможе заснути, проте заснув майже відразу під шурхіт високих соснових крон і ледь чутне поскрипування далекого Колеса.
Віталій Бабенко
До наступного разу
Радість — ось як ми назвали планету. А чому так назвали — хтозна. Лишалася б краще з реєстровим індексом ЗЗТ/11/0,8-Арктур-4 — і квит. А ми, бач — Радість! Не нарадієшся тут…
Реєстрова номенклатура, коли хтось не знає, розшифровується просто. ЗЗТ — Планета Заселена Земного Типу. Цифра 11 означає, що заселених планет досі знайшли рівно десять. Радість — одинадцята. 0,8 — гравітаційний показник. Арктур, ясна річ, це альфа Волопаса, а наша ЗЗТ — четверта планета в системі.
Слова “не нарадієшся” стосуються того самого моменту, як ми з Сашком опинилися в пустелі. Уявіть: спека під тридцять градусів, над головою в зеленкуватім небі величезна червона куля Арктура, і навсібіч — аж ген до самого виднокраю — пустеля: пісок, пісок, пісок… Жовтогарячого, зауважте, кольору. Звідки пісок? Чому пісок? Адже НЕ МОЖЕ тут бути ніякої пустелі. Відповіді немає…
Утім, почну по порядку. Вийшли ми з “вушка голки”… — це в нас так заведено називати проходження крізь канал Баженова, за відомим прислів’ям: легше верблюдові пролізти крізь вушко голки, ніж багатому потрапити до раю і ніж кораблеві пролізти крізь вакуум-капіляр; звідси, до речі, й далеко не поетичне назвисько корабля — “верблюд”… Отож вийшли ми з “вушка голки” в системі Арктура, знайшли четверту планету — так вимагало завдання — й лягли на кругову орбіту. Оця Радість наша — ніби за сімома печатками: страшенно густа хмарна оболонка навколо неї, приблизно венеріанського зразка. Як ми не крутилися, як не міняли кут орбіти — вікон не виявили. Візуальний огляд об’єкта, як пишуть у протоколах, результатів не приніс.
Відтак узялися за інструментальну розвідку. Відразу ж виявилося потужне магнітне поле. Радіаційні характеристики були мінімальні, а на всьому діапазоні радіохвиль — найнесподіваніше! — галас стояв неймовірний. Голоси, сигнали незрозумілі, якесь цокання, булькання, буркотіння, шепіт, свист, сичання, то ніби горло прочищають, то дзумкочуть, то гикають десь, нарешті, музика… Не то що б заслухатися можна було, але ж музика, хай тобі грець! Звісно, назва одразу ж і визначилася: Радість!
Що в нас на кораблі зчинилось — важко й передати. Всі тріумфують, цілуються, кричать, годі слів розібрати. Та і як же інакше: МИ — йдемо на Контакт! Вийшли в перший свій стажерський, по суті, дитячий політ, і будь ласка: ЦИВІЛІЗАЦІЯ!!! Та ще й високорозвинута: на рівні радіоепохи. Ото вже пощастило!..
Складнощі почалися із зондування. Точніше, не складнощі, а щось дивне. Перший зонд прошив хмарний кокон, і на хвилину на нашім великім екрані постав підхмарний світ: розсип островів у неозорому океані. Страх як сподобалися нам ці острови. Здавалися теплими, духмяними: зелень лісів і гайків, пляжі, м’які хвилі, затишні лагідні міста, легенький вітрець… Щоправда, сонце закрите хмарами, та все ’дно добре. А живуть тут привітні тубільці, ми їх швидко зрозуміємо, вони — нас, і налагодиться вперше в історії міжпланетна дружба, й почнеться ера Великих Космографічних Відкриттів — мирна і безкорислива. Чим погано?
Я одразу ж уявив наш рейс експедицією Кука, в п’ятистах кілометрах під нами розкинувся південний рай Таїті, де чекали нелукаві аборигени, які встигли, проте, озброїтися непоганою радіотехнікою.
Висота зонда була чималенькою — близько двадцяти кілометрів; чекати, поки він пройде глісанду зниження, нам не хотілося, відтак Павло, командир наш, попросив максимально збільшити “картинку”. Аж тоді раптом усе й скінчилося. Край! “Телепень” — телеметрія себто — затуманився, роздерся, мов гниле ганчір’я, почорнів, ніби тліючий папір, і канал зв’язку ліквідувався, великі й малі екрани погасли. Оглух і осліп наш зонд, поринув у якесь чорнильне болото і навіть “прощавай!” не сказав.
Другий апарат ми жбурнули вниз з рекордною швидкістю — через тридцять дві секунди після втрати першого. Цей сконав ще в хмарах. У ту ж братську могилу попадали і третій, і четвертий. Прикро було й незбагненно: на порожньому місці — в безпечній і дружній атмосфері — зонди раптом вкорочують собі віку. Було в нас у запасі ще декілька штук, проте ми опам’яталися: марна затія. До того ж втрати всіх апаратів нам ніхто б не подарував. Не розважатися все ж прилетіли…
— Хлопці, а може, зонди наші… хтось збиває? — цю думку висловив Сашко, у воєнній історії, великий спеціаліст-любитель. — Наводять сердешні тубільці ракету. “Ключ на старт!”, “Пуск!” — які там іще команди були? — і бабах!
— Бабах, бабах… Ми з оцим “бабах” залишимось на бобах, — незграбно скаламбурив телеметрист Сергій. — Зонд засік би ракету за десять кілометрів і дав би нам знати. А крім того, він же високоманеврений, це тобі не парашут і не аеростат, його і самонаводкою не візьмеш.
— Ти ще скажи, мовляв, птерозаври тут такі водяться, страшні. Всякі зонди їли, а наші — найсмачніші. Тож і ганяються за ними, наминають їх зі смаком — аж хрускотить.
— Та годі, годі вам, гумористи, — командир сидів перед мертвим екраном похмурий, пригнічений, навіть ображений якийсь. — Що воно з полем, підрахував хто-небудь?
— Ні, Павле, надто вже складно це. Щоб на двадцяти кілометрах захисне поле діяло — це просто безум. Уявляєш, яка енергетика має бути? Жах!
— Може, лазер?
— А сенс?
— Ну, сенс зрозумілий. Пре крізь хмари якась залізяка явно штучного походження. Біс його зна, що їй потрібно, залізяці, є рація про всяк випадок лазером збити, аби знала…
— А коли в залізяці розумні істоти? Тубільці ж не знають, безпілотна вона чи всередині якийсь сапієнс сидить. Задля чого їм гріх на душу брати?
— Дуже просто: психологія в них така недобра — хто б не був, не лізь. Ми, мовляв, люди тихі, мирні, аборигени ми, живемо собі гарненько, в морі купаємось, нікого не займаємо, тож і нас не турбуйте.
— Все ж для такого потужного імпульсного лазера технічний рівень, знаєте, який має бути?
— Хлопці, а ви помітили — після першого зонда весь радіофон зник? — раптом обізвався хтось з телеметристів.
Ми ззирнулися. Справді, весь цей час ефір мовчав. Щось ми не так зробили, якісь правила гри порушили. І нам на це досить жорстко вказали. Ціна помилки — чотири зонди, напхані доволі вартісною електронікою.
— Так… — командир пригладив волосся, кахикнув, по тому пошкріб нігтем неіснуючу плямку на пульті. Так чи інак, а рішення мав приймати він — і тільки він. — Діло, друзі мої, серйозне. (Цього нам можна було й не говорити.) Як вам відомо, життя наше наперед визначене інструкцією. Інструкція нам біг і водночас поріг. Та не було й немає ще на світі інструкції, що прояснила б положення щодо доброї волі, виключала ризик і надавала можливість вибирати рід смерті за бажанням. Одне слово, хто піде на десант?
Піти хотіли, звісно, всі (я, пригадується, дивувався навіть: чого б це Павло виголосив таку пафосну тираду?). Кинули жереб. Ось так і вийшло, що нам з Сашком — двом дев’ятнадцятирічним стажерам Центру дальньої космічної навігації — випало першими стати на дивовижну планету, необачно названу Радістю.
…Посадочна капсула на нашім жаргоні зветься “жуком”. Схожість, слід сказати, дійсно немала. По-перше, під час проходження атмосфери розкриваються парашутуючі пелюстки — чисто тобі надкрилля в хруща, тільки їх шестеро, відповідно до шестигранної форми апарата. Після ж посадки — на реактивній, звичайно, тязі — висуваються шість ніг, і бігає така капсула пересіченою місцевістю досить прудко. Місця в ній — на двох дослідників. Планетологи свого часу різні прізвиська давали: і “скарабей”, і “танк-бігунок”, і “іноходець” (тут подвійний смисл був: по-перше, капсула, справді, пересувається інохіддю, а по-друге, призначена для ходіння по інших світах), та прижилося одне — просто “жук” та й годі. Коротше не скажеш…