Знову й знову гарячково перебігав рядки цифр у чужому зошиті. Ну певно ж! В обох випадках однаково прогресуюче наростання енергетичних характеристик грунтів. Хіба що коливання їх величин у місті більш різкі. Числові обрахунки, на яких обривалися записи, були співмірними.
Ще раз, рядок за рядком, перечитав щоденник професорового послідовника, сподіваючись зустріти хоч натяк на користь свого здогаду про невипадковість обраного для спостережень місця. Особливо доскіпливо вчитувався тепер у виписки з історичних джерел про стихійні лиха, які супроводжувалися змінами земної поверхні, та всілякі загадкові випадки. Варто було звіритися з картою, щоб переконатися — більшість їх стосувалася досліджуваного району. В одному повідомленні, взятому з дореволюційної губернської газети, йшлося про незвичайний камінний знак, який стояв неподалік одного села. Напис на ньому свідчив, що поставлено його таким-то в подяку за щасливе збавлення підступів нечистої сили, яка на цьому місці поглинула дім його і все господарство. І рік — 1523.
З листа дружини професорового послідовника мій знайомий невдовзі довідався, що каменя того вона не знайшла, коли розшукувала чоловіка.
Очевидь, учень професора дотримувався думки про повторність “сплесків” земної кори та їх епіцентрів. Коли ж на обраній ділянці характеристики поверхні наблизилися до наведених у останніх нотатках його наставника, — лишилося тільки чекати. І — хоч наклав життям — довів ймовірність циклічності таких катаклізмів.
Мій сусід перевів дух і якось зів’яв на мить.
— Знати б, якими приладами вони користувалися. Може, знімали показники, про які я й не здогадуюсь. Правда, вмію трохи чути землю, але ж прилади — без них теж не обійдешся.
— Що й казати, при сучасному рівні знань ще багато чого… — промимрив я, аби не мовчати. — Але ж колись і ця загадка мусить піддатися. Може, саме завдяки тобі, — додав жартома.
— Хіба про це йдеться? — обізвався з гіркотою, мов почув щось недоладне. — Поки що не маю цілком достатньо незаперечливих доказів, але це місто може запастися. Навіть фахівців не турбує його поступове опускання. А я все виважив, співставив: динаміка наростання тутешніх характеристик грунту подібна до зафіксованих перед катастрофою у тих двох випадках. Може статися такий самий “сплеск”.
— І що — місто піде під землю? — мимоволі мене пройняв дрож від його віщування.
— Хіба я знаю: місто чи кілька будинків? У великому місті все набагато складніше, аніж у малому або на безлюдді.
— Але ж, я так зрозумів, встановити ймовірність такої події неможливо, якщо не знаєш… циклічності, чи як там, самого явища? Хіба й для нашого міста є такий собі “камінь”?
— Коли б я мав певність, що циклічність і прикмети “сплесків” однакові для всіх місцевостей! А так можу спиратися лише на кілька фактів та на свої передчуття.
— Ну, це може бути самонавіюванням під впливом…
— І сам би радий так думати. Але в одному переказі говориться, що під час набігу татар люди сховалися в князівському дворі. І коли ворог уже брав приступом укріплення, земля руська розверзлася під ним і поглинула двірець разом з напасниками, не давши поглумитися з оборонців міста. Я, здається, вирахував те місце, де стояв двір. До речі, не так давно там велися розкопки. Звісно, археологи виявили тільки сліди помешкань пізнішої доби. Тим-то переказ приймається як легенда.
— Тобто це має свідчити, що тепер?..
— Не знаю, але я це чую, так чую, що місця собі не знаходжу.
— І… знову там само?
— Принаймні неподалік…
Він мить повагався і сказав де. Мені стало моторошно: за десять хвилин їзди від мого будинку.
— Коли ж може статися нещастя?
— Я не пророк. Але, мабуть, скоро. Відчуваю кожного разу, яка там неспокійна земля — зовсім інакша, ніж деінде в місті. На додачу — щільно заселені квартали, якісь заводи. Просто згусток людської енергії! Це теж впливає — притягує, як громовідвід блискавку.
Наша розмова таки коштувала йому сил, бо збудження його раптово спало, байдуже поглянув на годинника і стурбувався:
— Ого, засиділися! Досить тебе жахати…
Невдовзі ми підвелися й попрошкували до автобусної зупинки. У мене вирвалося, що живу неподалік названого місця. Це його зацікавило, але не з міркувань моєї безпеки, бо прискіпливо взявся розпитувати, чи не помічав я за собою знедавна незвичних самотності й відчуття власної непотрібності. Або якоїсь надмірної туги за чимось невизначеним, передчуття втрати, загостреної тяги до людей і водночас нехіть спілкуватися з ними? Від його запитання неприємно засмоктало під серцем, і я вже ладен був думати, що мої настрої останнім часом, — такі природні моїй натурі,— може, й справді не тільки нею обумовлені.
Скоро ми опинились на зупинці. Його автобус під’їхав першим, і ми щиро потисли один одному руки: “До зустрічі!” І, тільки втративши з виду червоні вогні, згадав я, що не обмінялися ні адресами, ні номерами телефонів. Однак життя тісне — зустрінемося.
Минуло майже два роки. Я й думати забув про свого дивного знайомого й розказане ним. Попервах спробував переповісти почуте своїм приятелям-археологам, та наразився на поблажливе кепкування, підкріплене фаховою обізнаністю, що довірився чудернацькій вигадці якогось поборника ідеї кінця світу.
Недавня трагедія, яка сталася в нашому місті, змусила мене записати цю історію, доки не стерлася в пам’яті. Раптом згодиться комусь. Бо в тому-таки місці, яке було вказано мені наперед, серед білого дня (і це врятувало чимало життів) земля раптом стала просідати, перетворюючись на драглі. Будинки розчахувалися, а деякі з них сягнули вглиб, у твань. Потоки бруду заливали вулиці на кілька кварталів довкруж, палахнули пожежі. На допомогу швидко прийшли військові на амфібіях та вертольотах. Потерпілі, яких вони знімали з дахів та балконів, ридма ридали у них на грудях, забуваючи радіти своєму порятунку.
У газетах повідомлялося, що причиною стихійного лиха стала підземна річечка, яка з невідомих причин змінила свою течію й наситила водою глинисті грунти.
Я все думаю: де був на той час мій випадковий знайомий, чи зустрінемося ще колись?
Віктор Маслов
УСЕ ПОЯСНИТЬ НЕОФЛОРА
— Увага! Стосується всіх! — офіційно, але не без внутрішнього вдоволення проказав у мікрофон Журба і навів на себе поглинаючий, мов чорна діра, відеоб’єктив. — Підготуватися до відльоту! Стартуємо о сімнадцятій тридцять, рівно через дві години.
Віддавши наказ, знехотя підійшов до ілюмінатора, в який пнулися геть невтішні краєвиди. Куди не глянь — всюди гаряче мерехтіли піски, піски і все піски. Тільки де-не-де дзеркально зблискували одшліфованою чорнотою валуни. Не інакше, як хтось зі злості обстріляв ними цю пекучу планету. Остогидло вже тут усе, але зараз мусив глянути за борт — то був ритуальний акт прощання. Ох, і відведе ж душу, стрінувшись віч-на-віч з професурою, яка наполягала завернути на Плазміду, бо там запеленговано досі не знані науці біогравітаційні поля. Напевне, переплутали планети… Протягом тижня, день у день, він позмінно з Миролюбом облітав на екранольотах жаристу планету вздовж і впоперек. Проте ні спектроскоп, ні ультраехолатор, ні магнітохромограф, ні, зрештою, загострена інтуїція не засікли нічого, бодай примітного. Він таки порадить астрофізикам добряче почистити не лише далекоглядні радіотелескопи, а й власні окуляри. Так-так, і ображатися їм нема чого: під носом куди видніше, ніж за мільйон парсеків од нього…
Червоний пучок м’яко бризнув з-за спини на випукле скло і, одбившись, завис перед очима. Когось напоумило увійти. “Хто б це міг бути і що за діла в такий час?” Журба повернувся до пульта, його “добро” взялася передати на візитний екранчик люка зелена кнопка.
У кабіну граціозно впливла Нора — сяючи і, як завжди, невпізнанна через свою екстравагантну зачіску, заправлену знову ж на новий манер, і — вже зовсім несподіване — у святковій уніформі. Спробуй не проявити ввічливість… Він привітно всміхнувся і, заломивши комічно-хижувато брови, запитав: