Ми з Миколою вимочуємо хліб у борній кислоті. Оскільки в Миколи на відміну від мене в школі була п’ятірка з хімії, він пускає хліб за водою. Концентрацію борної кислоти визначає ЕОМ.
Результат: тимчасово отруєна Нессі спливає догори черевом.
Ми з Миколою ставимо на ніч у шотландському озері кілька “телевізорів”. Оскільки Микола на відміну від мене страждає безсонням, він чатує до ранку. Кут встановлення “телевізорів” визначає ЕОМ.
Результат: Нессі заплутується у вічках одного з “телевізорів”.
Таким чином, шановні товариші, Нессі, безперечно, опиниться в нас на кукані. Після чого ми охоче віддамо її вам для подальшої охорони й наукових досліджень.
Хочемо підкреслити, що всі матеріальні витрати по виловленню чудиська озера Лох-Несе ми беремо на себе. Районному товариству охорони природи слід лише забезпечити нас електронно-обчислювальною машиною будь-якої конструкції (можна — кишеньковим калькулятором) і відібрати в районного рибінспектора Федірка названі вище знаряддя лову, котрі минулої неділі ми випробували на лісовому озері в приміській зоні відпочинку.
З повагою й надією
Дмитро Кешеля
ПОРА ГРИБНОЇ ПЕЧАЛІ
Із Вільшанок у Турицю урочисто прямувала процесія старих хмар. Впевнено, не зупиняючись, добре знайомим, щоправда, трошки побитим літніми громами небесним шляхом. Одне вітряне хмареня — певне, онука котроїсь набожної вільшанської хмари-старожительки — на півдорозі якусь мить загаялось, потім рвонуло з місця, необачно зачепилось за маківку ще досить молодої гори й порвало штани. Кілька білих клаптів одразу спінилися довкола хмареняти й, в’янучи на очах, полетіли у зворину. Голе хмареня розгублено закрутилось над головою Михайла й, чи то від сорому, чи безпорадності, гірко, по-дитячому безутішно заплакало — нагально хлюпнув сліпий дощ. Тільки-но Голуб поліз у рюкзак за плащем, як хмареня чогось злякалося й стрімголов дременуло за своїми родичками — святковим натовпом: ті уже юрмилися над Турицею.
Михайло сховав плащ і після довгих блукань по хащах вийшов на галявину, вимережану зовсім юними берізками й осиченятами. Минула вже година, відколи зайшов у ліс, а в кошику скніла всього дещиця пісних моховичків. З усього видно, день не обіцяв грибної погоди, хоча перед цим і пройшли тучні дощі та й ночі були задушливо паркими. Сонце вже обійшло кілька дрібних пагорків і тепер висадилось на самий вершок найповажної гори над Турицею. Краплі сліпого дощу вмить прозріли на листі і траві, засвітилися, і галявина заяріла соковитими барвами.
Голуб запалив цигарку, став на коліна, схилився майже до землі й навпомацки оглянув навпроти сонця поляну. Роса відсвічувала усюди рівномірно, ледь-ледь дихаючи сивуватим туманом. Отже, людська нога нині сюди ще не ступала: тут, брате, очі не розганяй, куди просяться. Серце замри, а очі помаленьку поперед себе. Ось так: березовий острівок, пустий острівок, другий, третій, далі… І!.. О великий грибний боже! Між двома, зовсім худенькими берізками, підпираючи плечима один одного, випнулись грудьми одразу три підосиновики. Якісь набурмосені, сердиті, аж червоні від люті. А очі, замість того, аби зупинитись, порадіти цим пихатим красеням — хай їм грець, — шусть, шусть сюди-туди… І вже, диви, зловили неподалік, на зовсім голій місцині, кілька скромненьких підберезовичків, далі ще один переляканий підосиновик вигулькнув із трави. Голуб колобком завертівся на місці, не відаючи, куди рвонути скоріше. Однак, твердо засвоївши аксіому одного із своїх перших учителів про те, що: “…існує макрокосмос і мікрокосмос, є світи і антисвіти, тіла і антитіла — і все, врешті-решт, має свою доконечну межу, одна тільки людська жадоба безмежна”, — насилу вгамовує у собі це бажання, відкладає вбік кошарку і, склавши перед вустами долоні, умиротворено милується ще мокрими від роси червоноголівцями і підберезовиками у їх первозданній красі.
О, діти останньої любові землі, теплих дощів і сонця — осінні гриби! Скільки нерозгаданого таїнства у вашому народженні і проростанні, скільки магії, непідвладної людській логіці!
— Ви можете собі уявити? Ні, ви не можете навіть подумати, Степане Володимировичу, який мені, щез би у прірву, на сьогодні сон приснився! — із цими словами Голуб зайшов у кабінет шефа. — Ви можете собі уявити?! — перепитав ще раз для певності й перехилився через письмовий стіл.
Шеф саме закінчив передову у завтрашній номер газети — з усього видно, матеріал йому вдався. Він був на вищому щаблі чергового творчого піднесення й катав із клаптика паперу кульку.
— Уявіть собі, Голубе, не можу уявити, — саркастично змигнув бровою шеф.
— Я так і знав! — безпорадно розвів руками Михайло. — Так ось уявіть: приїжджаю нібито додому, підходжу до обійстя, а назустріч мені ступає семимильними кроками… І хто б ви подумали? Гігантський гриб!
Шеф, одразу вловивши, що Михайло ось народить чергову абракадабру, відсунув кульку й зацікавлено нашорошив вухо.
— Голова гриба хитається на півнеба, а перед собою він в одній білій ручищі несе нашу хату, а в другій — яблуневий сад, над яким гудуть велетенські бджоли… До чого такий сон? Певне, щось дома трапилося…
— Чого ж ти від мене хочеш? — запитав Степан Володимирович.
— Аби ви були людиною, розуміли синівські почуття своїх підлеглих і відпустили мене завтра додому. Інакше той гриб, як уеллсівський марсіанин…
— Ох і жартівник ти, Голубе! — мовив шеф. — Скажи прямо, що хочеш податися на село, що почалася грибна пора… їдь і привези з лісу репортаж і, звичайно… грибів. Я тебе знаю…
— Ось так би й давно, — спокійно сказав Голуб і вийшов з кабінету.
Справжній грибар завжди починає з ринку. Це найточніший барометр грибної погоди. Поважні, тлусті біляки, підтягнуті й допитливі підберезовики, скромні, непоказисті сироїжки, літні моховички, непевні й зрадливоокі шампіньйони — все грибне військо вишикувалось між рядами перед своїми господинями. На недосвідчене око ці сільські жінки ніби такі собі простакуваті, наївно добродушні, без лукавинки в погляді — ну прямо свята простота…
— Якби знали, скільки ніг стерла, доки цю бідноту напитала, то й не торгувалися б, — скаржиться огрядна тітка й молитовно складає на грудях руки.
— Ваших ніг, тітко, стачило б на те, щоб кілька разів пішки земну кулю обійти, — зауважує Голуб.
— Ой не смішкуйтеся, громадянине, — скорботно мовить жінка, — таке скажете чесній людині…
— А де збирали, в якому місці? — питає Голуб.
— У лісі, — відповідає вже холодно тітка, вмить збагнувши, що з Голуба покупець, як із неї балерина.
— Звісна річ, що не на асфальті, але в якому лісі?
Тут тітка повністю зриває із себе маску наївності й відрізує, як ножем:
— Звідси не видно!
Сердито схрещує досі молитовно складені руки й байдуже дивиться на базарну стелю. Ось тобі й свята простота! її голими руками не візьмеш. Тут потрібна дипломатія, власне, й не стільки вона, як підступна хитрість, вміння розговорити супротивника, збити його з пантелику і зловити на тій бистрині, де він найменше цього сподівається. Отже, вперед!
— Добридень, наношко! — з радісно-бентежливим усміхом звертається Голуб до літньої жінки, що примостилася з кошаркою парадних біляків перед сходами на другий поверх.
— Добр-р-и-ий… — заплітає язиком з несподіванки жінка й подається до стіни.
— Як поживає ваш Йосип? — в тому ж піднесеному настрої питає Михайло.
— Який Йосип?! — здивовано зводить брови жінка й хутко підсуває до себе кошарку.
— Син ваш, Йосип. Не пригадуєте, десь минулої осені гостювали у вас дома, у Вільшанках.
— У мене, у Вільшанках? — жінка прикушує горішню губу й незмигно дивиться на Голуба.
— Чи пам’ятаєте, ви нам ще в’язку сушених грибів дали. Замість студентської стипендії, так би мовити…
— Що ви, чоловіче, мені голову морочите! — гнівається тітка. — Ви щось поплутали. Я вже й не пам’ятаю, коли у Вільшанках була. Я ж із Туриці родом, там і живу.