…Посадочна капсула на нашім жаргоні зветься “жуком”. Схожість, слід сказати, дійсно немала. По-перше, під час проходження атмосфери розкриваються парашутуючі пелюстки — чисто тобі надкрилля в хруща, тільки їх шестеро, відповідно до шестигранної форми апарата. Після ж посадки — на реактивній, звичайно, тязі — висуваються шість ніг, і бігає така капсула пересіченою місцевістю досить прудко. Місця в ній — на двох дослідників. Планетологи свого часу різні прізвиська давали: і “скарабей”, і “танк-бігунок”, і “іноходець” (тут подвійний смисл був: по-перше, капсула, справді, пересувається інохіддю, а по-друге, призначена для ходіння по інших світах), та прижилося одне — просто “жук” та й годі. Коротше не скажеш…
Отож ми з Сашком влаштувалися в капсулі, перевірили енергоблоки, телеметрію, управління і — під традиційне: “Ні пір’я, ні луски!” — відділились од корабля. А щойно погасили свою орбітальну швидкість, до нас знизу рвонулися хмари. Почалося вільне падіння.
…Переляку, чесно зізнаюсь, не було. Були: гарячка нетерпіння й очікування сюрпризів. І сюрпризи почалися! Взяло мороком екрани — гаразд, нехай уже. Замовкли динаміки — і це можна стерпіти. Відмовив передавач — теж не кінець світу. Та ось найголовніше: ми вже випустили пелюстки, вже дроминули, судячи з показань висотоміра, хмари, а в ілюмінаторах темно, хоч в око стрель. І це ж на денному боці! Буцім і справді втрапили ми в чорнильну калюжу або в шлунок до птерозавра страхоподібного. Мов сліпі кошенята, спускалися ми на планету.
Чомусь зробилося задушно. У тьмяному освітленні кабіни я добре бачив краплини поту на чолі в Олександра, а думка була — і в мене, і в нього — одна: як би його в море не шубовснути, як би то сісти хоч на крихітний клаптик суші, однак шансів на таку вдалу посадку було зовсім трохи. Потім погасли і лампи. Ми вшнипилися очима в шкалу висотоміра, що світилася, і губи наші ворушились, повторюючи показання: тисяча метрів… п’ятсот… сто… двадцять п’ять… Автоматика ввімкнула двигуни. Я всім тілом відчув, як під капсулою вдарили потужні реактивні струмені. Якщо зараз іззовні долине сичання — свист морської води, що перетворюється в пару, — отже, ми в чужому океані, за повного незнання погодних умов, — завал! Треба негайно давати форсаж. Одначе… сичання не було. Ми м’яко сіли на твердий грунт.
Аж тут і чорнило за ілюмінаторами ніби вітром здмухнуло. До кабіни влився червоний потік світла. Довкола капсули простягалась жовтогаряча пустеля. Найцікавіше, що ми опускалися в районі загибелі першого зонда. Посеред зелених острівців — це на кораблі бачив кожний — тут не було жодного, позбавленого рослинності…
Я привів у дію механізми шести колінчастих ніг і поклацав клавішами експрес-аналізатора. Загорілися декілька табло: склад повітря — достеменний аналог земного, тиск — сімсот міліметрів ртутного стовпа, склад грунту — чистий кварц з домішками окислів заліза, вірогідність шкідливих мікроорганізмів, бактерій, спор, рикетсій, вірусів та інших чудових представників патогенної флори — суцільні нулі до дев’ятого знаку після коми…
Ми з Сашком одночасно вхопилися за рукоятку люка. На жаль, це був останній механізм, який нас послухався. Ірисові стулки безшумно розсунулися, з легким виляском урівнявся тиск, і… всі стрілки, всі індикатори дружно стрибнули на нуль. Пульт одімкнувся. Напруги в мережах — дастьбі. Дзижчання пульсації в аварійному блоці — гарантійному, безвідмовному, запломбованому аварійному блоці з мікрореакторним дублюванням і подвійним захистом — повільно затихло.
— Саш, чув, Саш, — пошептом покликав я. — По-моєму, каюк. Це зовсім інша планета…
Мружачись од яскравого світла, Сашко висунув голову в люк і довго-довго стояв так, оглядаючи крайнебо.
— Ні, Костику, — нарешті озвався він. — Та сама планета. Просто нашого “жука” хтось занурив у формалін…
…Тривала друга доба нашого полону на Радості. Другу добу ми блукали по піску, стараючись не губити з поля зору капсулу. Компас тут був ні до чого: магнітне поле було відсутнє.
Харчу й води вистачить на два тижні, ще є НЗ — додаткових п’ять діб надії, а як далі? Навіть коли якимсь дивом оживе передавач, які новини ми повідомимо? Сидимо в пісках, а де вони знаходяться — не відаємо? Океан виявився кварцовою пустелею? Хмари мають цікаву властивість: коли дивитися згори, вони є, а коли знизу — їх годі побачити? Та що вже передавач! Вогню навіть не добудеш, аби їжу зігріти: нема з чого і нічим…
Аж раптом у повітрі з’явилася ґава. Точніше, це потім з’ясувалося, що гава. Ми з Олександром умостилися в затінку капсули й жували сухі м’ясні галети, запиваючи їх холодною кавовою бурдою: не лишалося нічого іншого, як розмішувати порошок розчинної кави в теплій воді, нагрітій проти сонця. Вечоріло. Радістіанська доба триває тридцять сім з половиною годин, день довгий, “сієста” тягнеться бозна-скільки, тож ми розімліли, втомились од спеки й сиділи мовчки. Зненацька Сашко боляче схопив мене за лікоть і показав угору. Над “жуком” кружляла чорна крапка. Наступної миті Олександр метнувся до капсули й повернувся з біноклем і гвинтівкою в руках.
— Ти не повіриш, — мовив він по хвилині вдивляння. — Гава.
— Як… ґава? — я навіть злякався.
— Звичайна, чорна, — він здвигнув плечима й прицілився.
— Сашку, може, не треба? Мо’, почекаємо? Нехай знизиться, ближче роздивимось. Ну звідкіля тут ґава?
— А якщо втече? Та й, зрештою, заряджено ж не кулею, а ампулою зі снодійним.
Гримнув постріл. Гава різко ухилилася вбік, склала крила, спікірувала і всілася прямо перед нами, на відстані трьох кроків.
— Та ви що, з глузду з’їхали? — обурено сказала вона чудовою українською мовою.
Сашко випустив з рук гвинтівку. Йойкнувши, я сів — не сів, а гепнувся на сходинку трапа.
— Ні, я запитую, ви що, збожеволіли? — вела далі гава. — Оце линеш собі, линеш, не дивишся, що й до чого, на хвильку перестанеш пильнувати — і маєш! — уже куля в кишках сидить. Гарненько, еге ж?
Я глипнув на Сашка і покрутив пальцем біля скроні. Він кивком підтвердив свою згоду й натиснув собі на око. Я повторив цей прийом. Гава двоїлася. Прикусив губу, — певно, до крові. Боляче. На галюцинацію, відтак, не схоже.
Гава, дуже знайомо схиливши голову, з цікавістю спостерігала за нашими маніпуляціями. Почистила дзьоб, тоді глибоко занурила його в пісок і витягла жирного рожевого хробака. Проковтнула.
— Тільки не заходжуйтесь мене своїми галетами зваблювати. Я птиця розбірлива й непідкупна: на вашу гидоту й дивитись не хочу. А хробаків тут повнісінько.
Гава крякнула. Аж тут — ніби за сигналом — з піску полізли гидкі, у великий палець завтовшки, витрішкуваті черв’яки. Мене почало нудити.
— Отож-бо, — повчально мовила птиця. Вона, здавалося, була вельми задоволена. Крякнула ще раз, і хробаки поринули в пісок. — Надалі не пуляйте, не подумавши. Оце на свою голову пустиш на планету першого-ліпшого. Як побачать щось живе — відразу ж палець на спусковий гачок. Просто тобі якісь trigger-happy.[2] Really, trigger-happy — that’s the word.[3]
У мене спиною поповзли мурашки. Ґава, вочевидь, могла спокійно перейти на англійську мову, не відчуваючи труднощів. Цілком імовірно, в неї в запасі і французька, й суахілі, й — чого на світі не буває! — санскрит. “А санскриту ж ми й не знаємо!” Можу заприсягтись, лише це в мене на думці й стояло: “От лишенько, санскриту ми й не знаємо!..”
— Я не кулею стріляв, — несподівано мовив Сашко. Лелечко, таж він… виправдовувався!!! — Я стріляв ампулою зі снодійним.
— А звідкіля мені це знати?! — розсердилася гава. — Хіба ж я доберу, чим мене пригостити хочуть. Утім, якщо не кулею — то я вас пробачаю. А снотворне своє заберіть. Мені воно, бачиться, ні до чого. В мене й так сон нормальний, — і триклятий птах виплюнув на пісок нашу ампулу.
По тому гава змахнула крилами, важко підстрибнула й полетіла. Не полетіла — помчала з такою дивогідною швидкістю, що й ми й не спам’яталися, як вона розтанула в зеленому небі.