— Сашко, ти знаєш санскрит? — поставив я дике запитання.
— Ні, — здригнувся він. — А що?
— Нічого, нічого… Це я так… — зніяковів я. — Гава має рацію в одному: ми збожеволіли…
Шкода, що нікому було підслухати розмови, що їх ми вели тієї ночі, тривожно вовтузячись у гамаках. Балачки ці були — перший клас. Такі, приміром:
— Ну, гаразд, на планеті мешкають розумні ґави. Сприймемо як факт. Чого не бува у Всесвіті! Але звідки вони українську мову знають? І англійську?
— Дуже просто: навчалися в школі першого ступеня.
— Мерсі, ти вельми кмітливий. А кулі на льоту — де навчились ловити?
— Дурничка! Військова підготовка під керівництвом досвідчених і мудрих столітніх воронів.
— Геніально! Хробаками командувати — теж армійський навик?
— Ні, це в них вроджене.
— Гарненько погомоніли… Ну спи. Добраніч!
— Заснеш тут…
Усе-таки ми поснули. А коли промені Арктура, що підбився над обрієм, збудили нас, ми зрозуміли: спокійно скінчити дні нам тут не дадуть. У п’ятнадцяти метрах од “жука” лежала велика синьо-фіолетова калюжа.
Хвилин з десять ми вивчали її на відстані. Нарешті Сашко вимовив:
— То як, Костянтине, може, поснідаємо спочатку? Я так собі мислю, якщо вже вона з’явилась, то не випадково і надовго.
— Даруй, все-таки давай з’ясуємо, що їй потрібно. Знаєш, якось не до їжі, поки вона тут синіє. Лишень гвинтівку не бери. Вилізе якийсь крокодил і почне нас ганити: мовляв, знову неправильно себе поводимо.
І який дідько мене смикнув за язик? Я ще не закінчив фразу, як фіолетова вода пішла хвилями і на пісок виповз… справді крокодил. Здоровенний — метрів п’ять завдовжки.
— Ще хтось потрібен? — басом запитав він.
— Крокодила, який вміє розмовляти, нам ще не вистачало! — досить-таки непослідовно шепнув я Сашкові, але він мене не слухав.
— Бегемот, — ляпнув він ні сіло ні впало.
— Будь ласка, — спокійно відповів алігатор. — Архимеде, вилазь, гості тебе вимагають. Його Архимедом звуть, — пояснив він. — Дуже вже багато води витісняє.
Калюжа знову захвилювалася, з’явилась чорна блискуча туша, і за кілька секунд перед нами стояв цілком натуральний бегемот на ім’я Архимед. Він голосно пирхав і роззявляв величезну пащу.
— Ну й спека! — сказав бегемот, віддихавшись. Голос у нього був тоненький — чисто хлопчаковий дискант. — Градусів тридцять за Цельсієм, тридцять вісім за Реомюром, вісімдесят шість за Фаренгейтом і понад триста за Кельвіном, який лорд. Так?
— Так, — чесно відрекли ми з Сашком.
— А ви кажете! — ніби передражнюючи, сказали крокодил з бегемотом докірливим дуетом, якось оцінююче дивлячись на нас. — Ну, гості дорогі, чого зволите?
Ми мовчали. Та й що могли відповісти? Ясно було одне: з нами грають якусь дурнувату комедію, хотілося поводити себе достойно, та ба! — роль, призначену нам, ніяк не вдавалося збагнути.
— Чуєш, Ненажеро, з нами не розмовляють, — пропищав бегемот. Крокодила, виявляється, звали Ненажерою. — Що ж, цілком резонно. Вони, бачте, велике цабе. Ми для них, бачте, не компанія, нижчий сорт, так би мовити. Насурмонились, мов гиндики, і стоять. Теж мені диво!
— Та ні, Архимешо, ти не правий, — голос у крокодила, хоч і низький, тембром був надзвичайно м’який, оксамитний. І інтонація — поштива, улеслива, запобіглива. — Ти не іронізуй. Вони просто остовпіли. Може, злякалися, абощо. Бач, як зблідли, небораки. Потом зросило, ніжки підгинаються. Ви, хлопці, не бійтеся, — звернувся він до нас. — Та й чого ж боятися? Ми звірі спокійні, на людей не кидаємося. Перегомоніти лишень хотіли, та, бачимо, невчасно нагодились. Ви й не снідали ще. А може, вам запах наш не до вподоби? Це ми виправимо.
Сморід, справді, був нестерпним. З крокодилячої та бегемотової пащ відгонило гнилятиною, погано пережованою їжею і жабуринням, — одне слово, смітником. Крокодил Ненажера підбіг підтюпцем до калюжі, опустив туди передню лапу й витягнув флакон одеколону зі старосвітським пульверизатором. Декілька разів натиснув на грушу, перевірив, побризкав у пащу бегемотові, потім собі.
— Тепер краще, — задоволено мовив він. — Тож ми вас слухаємо…
І — з незмірним подивом:
— Е-е… друзі дорогі… Ми були про вас кращої думки.
Я відчув тривогу й озирнувся. Сашко стояв на два кроки позад мене і стискав у руках лазерну рушницю. Коли він устиг побувати в капсулі — я так і не зрозумів.
— Ходімо, Ненажеро, — ображено мовив бегемот Архимед. — З ними балакати, як то кажуть — собі дорожче. Весь час за зброю хапаються. Вчора Чорнушку ледь не вколошкали, нині нам погрожують. З такими горшка не зліпиш. А пнуться й собі — “брати по розуму”…
Останні слова були мовлені з явним глузуванням.
Обоє демонстративно повернулись і повагом почвалали до калюжі. За хвилину Архимед з Ненажерою зникли у фіолетовій рідині. Я переводив погляд із Сашка на калюжу і не знав, що робити, що говорити. Раптом вода забулькотіла, заколихалася, і рівень її почав стрімко падати. Невзагодя калюжа зникла — вода просочилася крізь пісок. Залишився порожній котлован, і ось щи дивно: глибина його була зовсім невелика — метр, не більше. Ні крокодила, ні бегемота не було видно й сліду.
— Чого це ти розпсихувався? — закричав я на Сашка. — Ну, хто тебе просив — за променемет хапатись?! Адже який шанс втратили!
— Костю, не кричи, їй-богу, — зі сльозами в голосі почав благати Олександр. — Вони ж бо знущалися з нас! Справді, знущалися!
— Хто знущався?! Басистий крокодил на прізвисько Ненажера і вразливий бегемот на ім’я Архимед? Ти часом не хворий? Це ж якась гра, нас вивчають! А ти ніби на сафарі у верхів’ях Нілу — вимахуєш своєю гарматою: мовляв, не підходь. Може, ти шкури збирався з них зняти? Прекрасно! Перша в історії шкура розумного бегемота!
Довго ми ще так лаялись. Я кричав, Сашко виправдовувався, обидва охрипли, та ні до чого розумного не добалакались.
Снідали, звісно, без найменшого апетиту. Я розчинив у теплій воді сублімований овочевий брикет, мовчки пив цей прісний “кисіль” і ревно відганяв од себе одну думку. Відганяв, проте, без особливого успіху. “Їй-богу! — чув про себе слова Олександра. — Вони ж бо знущалися з нас!..”
Наступні дні ми з ранку до ночі рилися у нутрощах нашого “жука”. Перевірили всі блоки, обмацали пальцями кожний контакт, пройшлися по всіх схемах і мережах — дарма. Капсула була мертвою. Ніби хтось виссав життя і з її реакторів, і з атомних батарей, і з акумуляторів. Фотоелементи підставляли свої вічка до променів світила, проте жоден електрон не реагував на лавину квантів, не зривався з насидженого місця в кристалічній решітці. Навіть кіно- й фототехніка змертвіли. Механізми — аж до останнього гвинтика — були справні, плівка без жодного ґанджу, а кадри не виходили: лінзи відмовлялися фокусувати зображення. Фізику на цій планеті скасували…
Арктур безвідмовно підбивався в зеніт, спускався до обрію — небо тоді змінювало колір з блідо-зеленого на гороховий, — наставали й минали ночі, а ніяких несподіванок більше не траплялось. Щось відбулося з нами: ми й чекали на чергових візитерів, і ніяким світом не хотіли, аби це сталось, ми прагнули бути в спокої. Яка користь? Допомоги чекати не було звідки. Дайте хоч померти спокійно!
Навіть “верблюд” здавався вже якимсь далеким-далеким, відсутнім у реальному житті кораблем, а риси облич наших товаришів по польоту розпливлися в пам’яті, стали нечіткими, як на старовинному груповому фотознімкові.
На десятий день до нашого табору причвалав білий ведмідь. З’явився він вранці — статечний такий, гордовитий. Чи здивувалися ми? Загалом, так. З тієї переважно причини, що стали свідками зоогеографічної нісенітниці: в пустелі — білий ведмідь. Та водночас і НЕ здивувались: опісля Ненажери з Архимедом дивогідного тут було мало.
— Добридень! — ввічливо сказав ведмідь. — Мене звати Брикс. (Ми були певні, що він заговорить: хижаків, які не розмовляють, тут трясцяма.) А я вас знаю. Можете не представлятися. Ось ви — Олександр, а ви — Костянтин. Надовго до нас?