Коли після повільного падіння вертоліт завис у повітрі величезною багряною бабкою, Хольгер жадібно припав до шибки, намагаючись вгадати точний напрямок до її оселі. Там, куди він дивився, стояла над обрієм видовжена хмара, і по ній опускалося вниз сонце. “Ось вона, західна дорога”,— подумав він.
Ледве вертоліт торкнувся асфальту майданчика, повернулося відчуття землі. Тіні стали великими й незграбними. Він спускався сходами, і зустрічний вітерець освіжав легені.
Хольгер попростував швидко, не оглядаючись, так, мовби сотні разів ходив тут і раніше. Примруживши очі, можна було побачити сонце-орієнтир, ледь затягнене сухим хмарним попелом. Довга хмара-айсберг посунулася вбік, з неї дедалі рідше злітали багрові промені.
Далеко попереду виникла знайома огорожа, і він заквапився до неї, розправляючи долонею волосся. Знову побачити Маргарет — зараз, за кілька хвилин… Але що таке він вигадав сьогодні? З легкою усмішкою пригадав він раптом історію, що її сам склав. Так, вона незвичайна дівчина. Але не більше.
Безперечно, якби феї жили й сьогодні — вишивання голограм було б для них старовинною забавкою бабусь, звичайно, вони багато чого навчилися б. Сотні років… І за значно коротший час усе довкола невпізнанно змінюється.
Але глечик, наповнений водою мовби від одного лиш доторкання до дзеркала, належало пояснити інакше. Просто фокус, або ж щось не встиг помітити (що, зрештою, близьке за суттю). Хто знає, можливо, фізики коли-небудь і справді винайдуть спосіб передавати зі світловим променем воду, повітря, спочатку окремі атоми, ну а згодом — по вінця наповнювати колби чи склянки за допомогою демонстраційного дзеркала, що буде встановлене десь в аудиторії перед байдужими до наукових чудес студентами? Але це коли-небудь, та й то в кращому випадку.
Загалом логічно навіть припустити, що феї зовсім не щезли. Але ж у даному випадку він мав на увазі Маргарет. Чи можна повірити? Виходить, їй нічого не варто було, наприклад, почути, як патякав він з Ернфастом? При згадці про Ернфаста Хольгерові стало соромно. Звичайно, вигадане — дурниця, не зрозуміло навіть, як таке могло спасти на думку. Але розповідати про Маргарет… Не мав він такого права, схожого на право зраджувати. Боячись вірити собі, Хольгер пригадував подробиці розмови в готелі. Та цей Ернфаст міг у будь-який день заявитися в Інвернес з ватагою таких же, як і він, молодчиків…
Ось про що думав Хольгер, простуючи по залитій світлом вечірнього сонця дорозі до знайомого будиночка.
Важко було зважити всі наслідки того, що сталося, тому й інша думка, заспокійлива, навіть райдужна, мажорним акордом прозвучала в ньому. Думка ця була продовженням неймовірного, неможливого, це була думка-мрія, що викликала то легку усмішку, то приплив тепла до скронь і долонь, вона вабила повірити у всемогутність жадання, коли легеньке, але точне доторкання діє, мов невидимий ураган, а погляд миттю проникає в суть, у саму душу речей. Хіба в ньому не може ожити, воскреснути бодай дрібочка таємниці, що була колись привілеєм багатьох?
Що ближче він підходив, то дедалі ясніше ставало, що там, попереду, на тому місці, з якого він очей не зводив, сталися зміни. Згас найнижчий сонячний промінь, ніби струна зачепилася за верхівку дерева й лопнула. І нараз ніби холодок спустився з неба, і виникло тривожне відчуття — передвісник лиха. Хоч як пильно приглядався він, але вже нічого не впізнавав тут, нічого знайомого, що було б схоже на її дім.
Холодною жовтою стрічкою тягнулася дорога назустріч заходу. Хвіртка була прочинена, доріжка вела до ветхого ґанку. Кілька запилюжених кущів стирчали з-під іржавих металічних обрізків. Поряд валялися понівечені каністри та потрощені дерев’яні ящики. Великий худий пес вибрів з-за цих ящиків і ліниво позіхнув, показуючи вологі ікла.
Намагаючись з’ясувати, що ж усе-таки тут могло статися, Хольгер двічі обійшов будинок… “Я переплутав дорогу… Чи вона й справді все чула?” Було тихо, і ніхто не покликав його.
Звідкілясь вискочив заєць. Здавалося, він побачив щось смертельно небезпечне, проте у нього не було сили одразу ж дременути геть. І лише коли Хольгер підійшов до нього зовсім близько, заєць, помітно накульгуючи, кинувся тікати. Хольгер дивився йому вслід, аж поки той не зник з очей.
“Йому треба було прискакати сюди трохи раніше… або ж пізніше”, — подумав він.
Вечірнє світло запалило запилюжені кущі й чорні порожні вікна нерівними язиками західних вогнів. Якийсь предмет, що лежав у нього під ногами, привернув його увагу. Хольгер нахилився. Це був глиняний черепок, і Хольгер упізнав його. На потьмянілій кераміці ще зберігся зелений орнамент. Черепок кришився в руках.
Здавалося, від вази його відкололи уже давно. Втім, може, так лише здавалось…
Хольгер зібрав із землі кришки й поволі рушив назад. Вийшовши на пагорб, він обернувся, ніби все ще на щось сподівався. Але все лишалося незмінним.
Олександр Тесленко
КРІЗЬ БАЗАЛЬТ ІНКАНИ
“Конструкція постійно вдосконалюється нашим підприємством, і тому на час, коли ви придбаєте наш автомобіль, в його конструкцію можуть бути внесені конструктивні зміни, які не погіршують технічних характеристик конструкції”.
— Нині саме той час, — пробуркотів дідок, його ніс бурулькою кумедно збрижився. — Як кажуть, що далі до лісу, то дрова дешевші. Бо кому ж вони потрібні, як до лісу далеко. То вже не дрова, а торба клопоту. Чи торба таємниць, що ростуть зараз, як гриби після дощу.
— На Інкані не гриби, а макри, — театрально чемно проказав молодик у синьому вельветовому костюмі з недоречно яскравою золотистою краваткою. — Ви тут давно мешкаєте?
— Маєте на увазі, чому я ще не забув, як називаються на Землі гриби? — старий іронічно примружився. — Я мешкаю тут дуже давно. Можете вважати, що я тут народився. А ви здалеку завітали?
— Я землянин, — з гордістю сказав молодик і дістав з кишені пачку арнікових сигарет. — Дозволите мені закурити, чи краще вийти в тамбур?
— Якщо й мене пригостите, то дозволю.
— Будь ласка… Мені чомусь видавалося, що ви не курите…
— А я й справді не курю. Ви не помилилися. — Старий дістав із кишені запальничку і, хвацько клацнувши, простягнув гойдливого півника. — Але курити можу. Навчився колись. Треба все уміти в цьому світі, що ти здатен уміти. Але не завжди треба використовувати своє уміння. Навіть помовчати про нього впереваж не гріх. А часом варто взагалі забути, що ти щось умієш. Міра наших можливостей, як я колись прочитав у когось із письменників, ніколи не повинна стати мірою наших потреб. Чи ви не згодні із цим? Як ви гадаєте, юначе? Чи вам подавай гіпнофони, кишенькових кіберонів? Що вам там іще треба з того, що цілком байдуже мені?
“Дивний дідуган. Аж слухати неприємно. Живе категоріями минулого. Про гіпнофони згадав, про які молодь вже і не думає. За звичкою старі ярлики розвішує”, — подумав Зенон, але вголос спромігся на інше:
— Я набагато молодший від вас, проте… Дозвольте сказати, що мені видається — не варто бути таким категоричним в оцінках сучасної молоді…
За ілюмінатором пролітали синтетичні лісосмуги, хутірки дачних котеджів, хмарочоси передмість. До заходу хилилося оранжеве штучне світило.
— Що мене роздратувало? Хоча б те, юначе, що ми з вами змушені їхати ще півгодини, а вам не спало на думку, що варто познайомитись. Коли вже починати балачку про життєві таємниці, то не гріх знати ім’я співрозмовника. Чи сучасна молодь має це за непотрібні умовності? Яка різниця, як кого звати?! Головне інше! Головне — рух! Але дозвольте запитати — куди? За оцією миготнявою я нічого розгледіти не можу.