— Ви запитали — куди? Але ж ви знаєте цієї миті, куди ви рухаєтесь? Чи не так? — трохи насторожено, проте з ледь вловимою зверхністю запитав молодик.
— Я їду до себе додому, юначе, з розширеної академічної наради… Звати мене Микола Юрович…
Двері купе нараз прочинилися, і на порозі став чоловік років сорока із фонозаписником в одній руці та великою чорною валізою в другій, у легкій сірій ледровій куртці, зі шкіперською борідкою. Він заклопотано озирнувся довкола:
— Пробачте, це дев’яте купе?
— Так.
— А вагон сьомий?
— Сьомий.
— Ну, нарешті… Даруйте… Ледь встиг ускочити до цього швидкісного хробака в третій вагон… Пробачте, я їду до кінцевої. І мені варто лягти трохи поспати. Хоча спати зовсім і не хочеться, але… маю по приїзді зустріч з президентом Інканської академії наук, тож не гріх, як кажуть, прибути в найкращій формі. Досить і того, що дружина перед відльотом всі нерви вимотала… Пробачте… — не роздягаючись, чоловік зграбно вискочив на другу полицю, тихо увімкнув фонозаписник і кілька хвилин уважно слухав запис чиєїсь збудженої розмови на інтерлінгві. Нараз вимкнув його і прошепотів сам до себе:
— Це мусить сподобатись найвищому шефові. Цікаво, що скаже сьогодні президент академії… Але все одно… Все це взято з самого життя… Все взято з життя…
— З життя вже взято майже все, — голосно перефразував його слова старий, уважно дивлячись на молодика в синьому вельветовому костюмі. — Вже, мабуть, час і віддавати… Принаймні я особисто взяв від життя майже все… Але брав я щонайменше. Я обходився, власне, крихтами, бо думав і про вас… Все ще не знаю вашого імені…
— Зеноном звати… Я будівельник з тринадцятої спецбригади. Не могли не чути про таку. На Інкані часто буваю. От і нині викликали — тут якась нагальна робота передбачається, а хлопці мої прилетять за кілька годин. Я — бригадир, тож мушу у всьому розібратися першим…
— От і познайомились… А таємниць, Зеноне, з кожним роком справді більшає. В цьому я вже переконався. Можете повірити старому. І те, що вам, молодим, сьогодні видається простим і зрозумілим, вже завтра може стати для вас загадковим, таємничим, навіть страшним.
Чоловік із фонозаписником звісив голову з полиці, уважно прислухався. За якусь мить він квапливо опустився і сів поруч із старим.
— Я журналіст. Станіслав Терер, — простягнув руку у привітанні. — Ви мене заінтригували. Вишукувати таємниці — моє ремесло, моє покликання. Але ви сказали, що сьогоднішнє може завтра виявитись страшним. Я не можу погодитись. І зовсім не тому, що я природжений оптиміст…
Між ними зав’язалася невимушена розмова людей, які прагнуть не без користі згаяти час в дорозі. Кожен із них — майже фаталіст, оскільки наступні дні — місяці — роки розписані в уяві, як програми для кіберонів, але в кожного в душі — ще й бентежне розуміння своєї причетності до таїни великого творення завтрашнього дня цієї виплеканої людьми планети.
— Я прилетів сюди, на Інкану, задля матеріалу на екологічну проблему…
Старий розсміявся:
— Середовище захищають не словами… І переконаний — ніколи й не було тих часів, коли можна було когось чи щось захистити словом, просто словом… І це зовсім не тому, шановні, що я сумніваюсь в могутності впливу справжнього мистецтва чи справжнього журналістського дару. Зовсім ні! Просто за будь-якими прекрасними словами завжди мусять стояти діла. А можливо, вони мусять стояти ще перед словами. Бо далеко не байдуже, хто виголошує ті чи інші думки, хай навіть найрозумніші… В різних устах ті ж самі слова звучать зовсім по-різному… Що ви зробили особисто для захисту середовища, шановний Станіславе? І, врешті, в умовах нашої Інкани ми середовище самі створили і можемо його переробити, як нам заманеться, але ж треба бути мудрими господарями… Мало щось створити. За ним треба доглядати і усвідомлювати значимість створеного нами… Слова — це дзеркало наших дій і наших прагнень. Дзеркало. Воно може вказувати нам на наші вади, воно може тішити нас нашою ж досконалістю, але не воно є рушієм нашого розвитку. Пробачте, що я знову запитую, що ви особисто зробили в плані екології, юначе?
— Я вас розумію… Я просто не можу вас не розуміти… Даруйте, як вас звати?
— Миколою Юровичем, але можете звертатись до мене просто по імені. Мені буде навіть приємно. Я ніяк не звикну, що вже старий. Що я вже не просто Микола, а для найближчих друзів не просто Кока.
— Миколо Юровичу, скажу щиро — для збереження земного чи інканського середовища я особисто не зробив нічого, у вашому розумінні. Але, врешті, я журналіст, і, гадаю, не треба вас переконувати, що моє головне покликання…
— Я втомився слухати красиві слова про покликання! — нараз запально і роздратовано вигукнув старий. — У кожного з нас, мислячих істот, одне-єдине покликання в цьому світі — бути мислячими істотами, бути людьми. І діяти!
Журналіст поблажливо усміхнувся:
— Ви мене дивуєте. Вже давно минулися часи майстрів на всі руки. Я при всьому бажанні не можу займатися озелененням нових інканських площ, прокладати гідроканали, обороняти природу від дурнів навкулачки чи з допомогою циркулярів і писати-організовувати матеріали для нашого часопису… Невже про це варто говорити і сперечатись? Я непогано роблю свою справу, як багато хто з друзів вважає. Я порушую гострі проблеми, я розбурхую людську уяву…
— Проблеми, шановний, порушуються самі собою, точніше, їх народжують діяння рук і розуму людських, і вирішувати проблеми в наш час покликані насамперед ті, хто їх народив. До речі, дуже мені стало цікаво: про що ви хочете писати з приводу нашої Інкани? Які слова хочете знайти, щоб зробити матеріал, як ви сказали, на економічну проблему?
— Коли хочете, можу справді розповісти! — вигукнув журналіст. — Мене дивує ваше ставлення до… Можливо, це просто до мене особисто, але… Я, врешті, професійний журналіст, і якщо ви ніколи не знайомились з матеріалами Станіслава Терера, зокрема й на екологічну тему, то це ще не означає, що можна так безпардонно ображати мене і мою роботу…
— Ви хотіли розповісти, про що ж ви плануєте писати… — в’їдливо перебив його старий. — Я вас уважно слухаю.
— Що ж, будь ласка… Цілком можливо, ви також знаєте, що тут, на Інкані, колись були гарячі джерела. І діти перших переселенців-піонерів розкошували тут навіть у великі, як на перші часи, люті морози. Вони купалися і раділи життю, новому життю на новій планеті…
— Чи знаю я про ці джерела! Шановний Станіславе… Я їх сам колись придумав! Гадаю, у вас немає підстав мені не вірити, дідові?
— У мене є всі підстави не сприймати серйозно ваші слова і твердження… Ви якось дивно все загострюєте… — І раптом журналіст майже вибухнув, не притамувавши роздратування: — Ви, даруйте, нагадуєте мені мою дружину, яка впереваж сама не знає, чого хоче, проте завжди знаходить будь-які аргументи, аби лиш довести свою вищість. Що ви сказали про теплі джерела? Ви їх колись придумали? Як розуміти ці слова?
— Справа в тому, юначе, що я той Чапол. котрий трохи доклав своїх рук і розуму до створення цієї планети…
— Чапол? — перепитав трохи збентежений журналіст. — Чув я таке прізвище… Чапол…
Старий стримано засміявся:
— Ви не могли не чути мого прізвища… Розумієте, це я колись придумав цю планету… Принаймні зробив усе, щоб вона з’явилась на світ… Вам смішно і дивно? Вам видається, що цій планеті уже вічність, та раптом де не взявся дідуган, котрий… Я, до речі, не такий і старий. Мені лише сто три роки, — старий розчулено поплескав попутників по плечах. — Ми, якщо вдуматись, майже ровесники, майже одне покоління… А теплі джерела допоміг угробити ваш колега-журналіст… До речі, коли я казав, що сумніваюся в можливостях слів, то мав на думці насамперед — допомогти важко, а спричинити будь-яке паскудство легко… Я вам зараз розповім… Цілком можливо, що все це також є причиною мого упередженого ставлення до журналістів… Врешті, подумайте самі — один авантюрник прилітає на нашу, на мою, Інкану, щоб погорлопанити у всіх можливих установах з усіх трибун про необхідність створення нового транспортного тунелю. І врешті-решт таки робить своє чорне діло — він переконує багатьох. Він, як ви кажете, збуджував людську уяву… Тунель почали споруджувати і досить швидко завершили дурну справу, навіть економічно невигідну, збиткову. При цьому будівництві майже свідомо й перерізали оті гарячі джерела, про які ви говорите… І тепер прилітаєте ви, колега свого самовпевненого і безвідповідального попередника, щоб поговорити про ті вже покійні гарячі озера… До речі, оця траса, якою ми зараз так успішно пересуваємось, пролягає і через той тунель, що пробили в сімнадцятикілометровому базальтовому пласті невідомо для чого. Щоб тільки засвідчити можливості людської техніки і людської впертості? — старий поглянув на годинник. — Хвилин через десять ми будемо пролітати цим тунелем, який обійшовся планеті недешево. Я вже взагалі мовчу про ті гарячі джерела, про які нині можна написати цікавий екологічний матеріал, але ж вони, оті джерела, коли тунель їх перерізав і вони почали конати, гарячими потоками вимили з недобудованого штреку всю техніку і забрали життя одинадцяти будівельників… Проте тунель все одно був споруджений, гарячі джерела загнали в глибини… І от прилітаєте ви… І ви кажете мені, що джерела комусь були потрібні, що діти перших піонерів-переселенців купалися на природі навіть у люті морози й раділи життю… Ви прилетіли захищати середовище… Джерел більше немає… Ви це розумієте? Що ж ви хочете захищати? Покійникам, шановний Станіславе Терере, вже не болить. І чудес не буває. Або, як сказав би один мій приятель-гуморист: “Помирають не для того, щоб оживати”. А ви можете тільки писати тепер про гарячі джерела скільки заманеться…