До районного відділення
внутрішніх справ голови
Райради УТМР І.М.Фененка
25.05. ц. р., в урочищі Старі Громи пострілом у праве вухо вбито мамонта Сірка. Браконьєра (або кількох) на місці злочину виявити не вдалося…
Звістка приголомшила всіх. Убили Сірка! Лагідного й сумирного навіть тоді, коли хтось із хлопчаків-одчаюх чіплявся на його бивню, немов на гілляку. Сірка мали за наймудрішого з мамонтів, бо він і головки капусти не дозволяв собі взяти з громадського поля. Підніме, бувало, хобота і закричить — загуде тужно і благально. Тоді й приносив йому Костя попоїсти. І ось тепер Сірка не стало.
Сказати б, що любили мамонтів, то — ні, ще й побоювались трохи. Але щоб руку підняти?.. В таке ніхто не міг повірити. І Костя, помітивши світло у вікнах сусіди, поспішив до нього про все розпитати.
Петро Павлович сидів за охайним столом, байдужий до вечері. Все його дратувало, навіть дружина, яка настаралася знову, наготувавши вареників із картоплею і хтозна-де взявши півмиски свинячих шкварок. Іншого разу він подумки похвалив би її, сьогодні ж, похмурий і неуважний, мовчки сидів за столом. Непочата їжа красномовно свідчила, що в нього знову негаразди на службі, якийсь великий клопіт у голові. Степанида тільки махнула рукою і мовчки сиділа на дивані, терпляче ждала, коли ж її Петрик або обізветься до неї, або зволить з’їсти шкварки і вареники.
У цей час і нагодився Костя. Увійшов не стукаючи. Петро Петрович так різко повернувся огрядним тілом, що зачепив миску з варениками, і вона, ковзнувши по клейонці, опинилася у подолі Степаниди. Поволі отямлюючись, Нечеса не зводив з хлопця очей, а потім сердито мовив:
— Тьху на тебе! Рости великий та здоровий. Чи не знаєш, що стукати треба, влетів, як комар у носа… — Єгер Нечеса любив слово, мов круто зварене яйце, тому й не відвідував зборів, де говорили однаково підстрижено і прилизано — “як асфальт стелять”. А що не кожен його афоризм розгадувався однозначно, то виникали конфузи, а часом і непорозуміння, внаслідок чого доводилося писати пояснення, де він, знову ж таки афористично, не міг нічого пояснити, але з власного досвіду знав: справа не в тому, щоб пояснити, а в тому, щоб пояснення було — документ. І йому писали не раз… І він не читав, знаючи наперед, що нічого там не вичитає…— Битися чи миритися будемо, га?
— А це побачимо, — хлопець мимоволі підхопив жартівливу інтонацію, але, миттю згадавши, чого прийшов, нашорошився, як горобець на вітрі, і, з невластивою для себе твердістю в голосі, запитав:
— То що, вбили Сірка?
Степанида вийшла з кімнати, прихопивши з собою вечерю, тільки окраєць хліба лежав на столі, як сліпий кріт, якому хотілося довідатися про таємницю, а потім розтеребити її по всіх підземельних усюдах.
— Убили…
— Хто?..
— Ти ба, який швидкий! Закон скаже, як зав’яже. Тоді й я взнаю.
Костя здогадувався, що дядько Петро, якщо й знає, то не скаже, а якщо не знає… Тільки тепер дійшло до нього, що може й не знати, а може, й ніхто не знає і не взнає ніколи. Але ж це несправедливо! Його душа волала спрведливості. І — покари! Суворої! Негайної! Бо Сірко, вважав, був його мамонтом. Приходив до нього, і вони йшли гуляти за річку, до лісу, далі від людей, за що добряче перепадало від батька: “Як отако-о й далі, нащо тоді і в школу ходити. Будеш мамонтам хвости крутити — не інакше…”
Степанида сиділа в кріслі перед прочахлими варениками і шкварками, знехотя перебираючи в’язальними шпицями. Час від часу за стіною то розливався баритон чоловіка, то дзвінко випурхував нетерпеливий дискант Кості. Вона не вслухалася, раптова байдужість оперезала тіло, навіть в’язання не радувало. Небіжчик Сірко (думала про мамонта, як про людину) і її непокоїв дуже. Краще б він крізь землю провалився, залетів на десяті небеса, щезли й попропадали б всі мамонти — й крихтиночки жалю не подарувала б світові, не сказала б, та подумала: “Хоч дихну вільно”. Мо’, і не так вільно, як хотілося б, але ж, люди добрі, не маєте ви чоловіка єгеря, не знаєте, як це щодня потерпати, чи живі, чи здорові, бо куди ж не кинь — Червона книга… І лебеді, і раки! Жаби — й ті під охороною. А хто ж охороняє? Єгер. її Петрик. А кому ж, як не їй, знати, що в чоловіка крутять суглоби, крутять-викручують, лікарі кажуть: серце треба берегти. Отак — серце. А його усі шарпають, без нього й кроку не ступи, а тут — на тобі! — ще й убили!
Бачить Степанида, Сірко цей важенним каменем ліг на Петрикове серце — ніщо не зрушить. Аби могла, сама б… Степанида аж в’язати стала скоріше, кров їй ударила в голову — …сама передушила б отих мамонтів, не задумуючись. Скільки ж оце можна отак?!. Звірюку якусь охороняють, а людину, що ж, у могилу? За її добре серце?
— Вони такі гарні. Не шкодять, — сумно сказав хлопець, не знаючи, про що говорити далі.
— Не шкодять, — згодився Петро Павлович, якого аж тепер пропік сором за той безпричинний страх при появі Кості, а чого? Не скоїв нічого, побачив, написав — служба така.
Він знову повернувся пам’яттю у вчора, коли щось підказало йому: в лісі нещастя.
Світило сонце. М’які тіні стелилися землею — повернуло на полудень. Кортіло примоститися на зеленому горбочку, заплющити очі: сидиш і дивишся на себе, на своє життя. Що бачив, що знав? Ліс, річка, мамонти… Степанида. Земля і небо. Вареники в мисці… Може, й немало, заспокоював сам себе, та сумнів не зникав, ввижалося щось нетутешнє, зліплене з розповідей побувалих у закутках світу, вичитаного з книжок і газет, баченого на екрані. Світу багато. І люду багато. А щастя?.. Щастя… Тоді йому знову схотілося примоститися на сухому зеленому горбочку і — все…
Костя вийшов, тихо причинивши двері. Він був незадоволений собою — нічого не взнав, не вивідав, і йому здалося: через це, саме через це, що він нічого не взнав, повбивають і решту мамонтів…
…Нечеса примостився на сухому зеленому горбочку, заплющив очі і… побачив Сірка. Той важко біг, закинувши хобот на могутню шию. Босі, розпатлані, ледь покриті шкурами печерні люди наздоганяли його, кидали гостре каміння і сучкуваті обаполи, несамовито галайдакали. Вони хочуть убити мамонта, майнула в єгеря думка, він потягнувся до рушниці, аби пострілом зупинити юрмище, але, сіпнувшись, зрозумів, що міцно прив’язаний до молоденького дуба, під яким любив спочивати, тоді він рвонув з усіх сил, вирвав дерево з коренем, а воно почало підніматися вгору, почало піднімати його; ще помітив, як спіткнувся мамонт, попавши ногою у вирву, де щойно ріс дуб, устиг почути, як хруснули бивні, вгрузнувши глибоко в землю, і… прокинувся. Сонце висіло низько, било у вічі, гарячим потом ворушилося під пахвами. І тоді Петро Павлович відчув: у лісі нещастя.
2
Висновок ветексперта НДІ
мамонтознавства Академії наук.
“З 19…-го року вчені інституту досліджують умови життя, окремі функціональні особливості малочисельної групи мамонтів, які збереглися на території Лівобережжя Дніпра з часів четвертинного періоду. Мамонт Сірко — перший, який загинув за час досліджень. Попередні дані ветекспертизи доводять незаперечний факт отруєння. У крові знайдено залишки токсичних речовин інтенсивного характеру. Відповідь на питання про характер токсинів дасть додатковий хімічний аналіз…
Професору Малиновському В Г.
“Прошу якомога швидше і ретельніше провести хіманаліз токсинів, виявлених у крові загиблого мамонта…
Телефонна розмова в столиці:
— Привіт хімікам-алхімікам, шукачам формули життя і морквяного морсу надурняк…
— Здрастуй, ламай-майстер, сірий вовк — червона шапочка!
— Казка — не тільки дитинство цивілізації, казка — надія на довголіття людства. Чи не так?
— Тільки не твоя казочка і не ваша. Філологія, письменство давно вже цілують підметки науці.
— А я й думаю собі, чого це в тебе черевики драні, що, зацілували до дірок?