— Може, й зацілують…
— Де твоя скромність? І як же тоді з поцілунками прекрасної слабкої статі?
— Не теревень. По-моєму, я на порозі незвіданого, перед дверима геніального…
— Відколи тебе знаю, ти все на порозі, все перед дверима. Коли ж переступиш, увійдеш і ми почуємо: “Еврика!”
— Одною ногою вже там…
— Серйозно?
— Цілком!
— Не продаси?
— Дорого коштує.
— Я ж не торгуюся. Принцип…
— До часу…
— Деталь…
— Ані півдеталі! Але повір: твій друг, крім пити морс, і сам спроможний заварити дещо таке, що всі ахнуть, а ти перший піднімеш руку і скажеш: “Прошу спокою, товариство! Я це передбачав ще двадцять років тому. Ось вам газета, ось вам стаття “Кредо молодого вченого”, тут чорним по білому: “В науці, як і в житті, Синиця Віктор не очікує на щасливий випадок, він його шукає, наближає, він готує його…”
— Впізнаю почерк справжнього майстра слова! Але ти мене заінтригував. Що сталося?
— Мамонт отруївся!
— Самогубство старого ревнивця?
— На вершинах людського духу немає метафор. І тут все просто: наївся, напився — прощай, світе білий…
— Оце і все? Цікаво…
— Дуже…
— Бажаю успіху!
— Взаємно!
Професору Сильнику М.Я.
“Колектив лабораторії, що його маю честь очолювати, у своїй науковій діяльності дбає насамперед про якість роботи, а не час Ті виконання. Тільки цим принципом керуємося й нині, оскільки за даних обставин результати аналізів будуть суттєвим внеском до розв’язання проблем, які мають не лише загальноінститутське, а й передовсім загальнонаукове, державне значення…
Телефонна розмова в столиці:
— Алло, товаришу письменник, не спиш?
— Вночі не сплять поети і сичі…
— Слухай, тільки не перебивай, слухай… Сам собі не вірю, але… Сталося фантастичне. Я відкрив препарат, ні, який з біса препарат! Кров! Ти пам’ятаєш мою ідею-фікс: у природі має, мусить існувати біологічний інгредієнт, що виконував би захисні функції людської крові? Так-от, він є! Він зараз переді мною! Організм людини надійно захищений від проникнення в нього збудників хвороб! Уявляєш: ніяких недуг! Ні тобі раку, ні інфаркту, не кажучи про сухоти чи грип. Я здолав одвічний бар’єр старіння. Кров — для безсмертних! Уявляєш, генії тепер зможуть жити вічно, вічно творити шедеври. Світ не оплакує геніїв — творці не вмирають! Перпетуум мобіле життя! Уявляєш, життя!..
— Знаєш що, Вікторе. Давай завтра зайдемо в “Чайник” і поговоримо… про безсмертя, а сьогодні…
— Ти нічого не розумієш! Наша кров — це енергія Місяця, субстанція вторинна, а я знайшов первинну — сонячний еліксир!..
— Все розумію. Перевтома. Епоха нервових стресів. І зі мною буває…
3
Степанида передчувала, що так воно й станеться — тягатимуть її Петра, як останнього злодія. Людям рота не заткнеш, от і плещуть, кому що заманеться. Спершу — вбив, а тепер — отруїв. Образа тиснула на серце, гнів розпікав його, і вона полотніла з лиця, хапалася за пігулки, — легшало, та ненадовго, зайнятись було нічим, в’язання паморочило ще більше, гнітючі думки снувалися безперервно, вона почувалася шовковим черв’яком у власному коконі і нарешті почала збиратися до столиці. Там — правда. Там — сила. І співчуття. Нікому нічого не казала, ради-поради не питала, тільки Кості, котрий теж змінився з виду, почувши плітки про дядька Петра, тільки Кості сказала, що їде, він же і причепився: “І я з вами, тітко Степанидо, і я…” Тепер стереже її вікна, як собака хату, — аби сама не подалася. Та ще й напоумлювати взявся: “У міліцію не йдіть, ви в редакцію зразу, розкажіть усе, ще краще — напишіть, щоб нічого не забути. Розкажете, а тоді писане віддасте, то й вони не забудуть…” Мо’, так і зробити? Степанида звіку нічого не писала. Кому? Нікому. З Петром в одній хаті, сестра у райцентрі — рукою подати, а більше… А більше їй і не треба.
Проте завагалася. Розказати — одне діло. А якщо там справді щось переплутають, забудуть, ой, як важко кінці з кінцями зводити, а вік не наїздишся у таку даль…
З чого ж почати? З Петра чи мамонтів?
“Слухайте, люди, як воно все було…
Убили Сірка, мамонта. Петро ж і знайшов його в лісі. На свою голову знайшов. Раз його викликають, і другий, і третій. То сюди, то туди, то ще кудись, бо, бачте, він перший помітив, що той лежить догори ногами. Велике діло — перший. Мертвий то мертвий, хіба не так? Виходить, ні. Виходить, краще було б заховатися, не зізнаватися, аби хто-небудь інший першим побачив, тоді б, диви, і минула Петра лиха година.
Що вже я люблю Петрика — у слово не впхнеться, а як він уже мамонтів любить — і слова не знайдеться. Все оддав би їм. І оддавав. Як діточкам…”
Почерк зробився геть кривулястим. Степаниді знову защеміло під серцем, в якусь мить все її життя зупинилося перед очима, як на фотокарточці: стоять вони вдвох із Петром, він, веселий, за руку її тримає, а вона не встигла й посміхнутися…
“…Ходила я до Фененка, до начальника, кажу йому, що ж це таке робиться? А він мені у відповідь: “Не хвилюйтеся, на все свій час, іде слідство, усіх розпитують, щоб, значить, знайти того, хто вбив”. Наче він не знає, що мій і мухи не зобидить, а, бач, раз іде слідство, можна й валити із хворої на здорову.
А це поповзли по селу чутки, нібито не вбивано мамонта, а потруєно. Тепер ще гірше: Нечеса хотів піддурити народ, от і сказав, що вбито, бо сам же й отруїв Сірка. Ходила я до слідчого, такий молоденький, як рибка з акваріума. І він мені те саме: “Не хвилюйтеся, розберемося, що й до чого, невинного не засудять”. А коли ж винного знайдуть, коли? Вже місяць Нечеса на язиці в села. А я й боюся гріх на душу брати, та все-таки думаю, слід би потрясти добренько сусіду нашого — Кулагу. Сірко частенько гостював у них у дворі, Костя, синок їхній, дуже дружив із мамонтом, а старі сердилися, що він уроки не учить, все з тим Сірком возиться. Так ніхто й не подумав спитати у нього. Хлопчик, правда, гарний, добра душа, а Валентин, батько, такий жмикрут, що прости і одведи. А на Фененка гляньте — не кращий. Уже ж займалися ним, по машині собі й сину купив, трьох поросят годує, м’ясом торгує, як лавочник, цілісіньке літо, звідки воно береться?.. Позаймалися та й кинули. А в ньому правди — й на краєчку ока…
Казали Петрові своєму: всі нещастя, по собі знаю, через любов велику: розстебнув душу, от і простудився, тепер кутайся не кутайся, а не зігрієшся…”
Степанида відклала авторучку, ще раз прочитала останнє речення, покивала несхвально головою і закреслила його так, щоб слів не розібрати. Внизу дописала: “А я собі гадаю, той мамонт і сам отруїтися міг, мало в нас гидоти всякої, чи що?” Потім знову засумнівалася і закреслила. Чим закінчити — не знала, перечитала написане, пошкодувала, що не вчилася; бач, такого простого — написати, що думаєш, а не може… І вона, вкотре, нагнала прокльонів на мамонтів, знесилена, люто пошматувала папір і вирішила зайнятися вечерею, скоро чоловік повернеться, треба на стіл готувати.
4
У “Чайнику” вже ніде було яблукові впасти…
Віктор Синиця, як міг, витягнув шию. В цей час його і помітив Славко. Одразу встав, замахав рукою. За столиком сиділо ще двоє. Вже літні він і вона дивилися в очі одне одному і зрідка розтинали уста тихим, таким тихим словом, що, певне, й самі не чули, і Віктор несамохіть подякував долі — за їхнім столиком, вважай, було тихо.
Вони пили — для зміцнення крові — морквяний морс. Віктор говорив майже пошепки і якомога популярніше.
— Ти, очевидно, знаєш, що ніде в світі, тільки в нас живуть до цього часу дванадцять мамонтів. Тобто жили. Одного вже немає. Не буду довго розповідати про них, відомо — реліктові, одностатеві, інстинкт самозбереження відсутній, справа не в тому. Загинув мамонт Сірко, отруївся. Під моїм керівництвом в лабораторії інституту робили хімічний аналіз крові, зараженої, як ти думаєш, чим? Продуктами розкладу речовин, які широко застосовуються в народному господарстві. Кров мамонтів, як губка, протягом століть вбирала в себе шкідливі елементи біосфери — те, з чим зараз так уперто і так безнадійно борються скрізь і всюди. Організм мамонтів — це конденсатор токсинів, а кров мамонтів — комбінат по їх переробці. І от настав час, коли вона повністю змінила свої хімічні властивості…