Додумалось мені, що надто довго був сам по собі — наодинці з хворобою і списаними сторінками. Ну, а коли чогось надто багато (самотності, роботи, задоволення життям) — мусить йому неодмінно знайтися противага. Чого тепер забагато? Хіба що піску, всміхнувся я собі й подумав про квас. Його можна було випити побіля пляжу. Одначе там він вигрівався під пекучим промінням, тож, скупавшись, подався у глиб прибережного парку, де в павільйоні можна посмакувати з автоматів прохолодним.
Цієї пори було там ще не завізно — кілька спраглих та завсідники по кутках, з тих, котрі тирлуються біля таких закладів з ранку й до закриття.
Кухоль квасу вдовольнив згагу і зрівноважив море піску. Для певності я взяв другий. Поглядав крізь вікна на дерева, зіпрілих людей, які запізніло поспішали до річки, слуху торкалися збаламучені слова з кутків павільйону. І такий туск несподівано опосів мене за тими двома тижнями і списаними сторінками — випадковим пе-реривком у череді заповнених роботою і згаяних без жодного власного рядка днів! Недавнє втішення замиренністю власних почуттів і задоволення собою здалися оманою, що підступно побавилася мною, аби потім, у цьому барі, ніби в насмішку, поставити навпроти отих гультіпаків і подражнити: вони принаймні на щось сподіваються — звідкись мусить ще надатися їм сьогодні якась забава.
Отак стояв я, дедалі більше туманіючи самотністю, яка, зрештою, завжди напосідалася на мене після піднесеного настрою. Щоправда, знайомі напади меланхолії тепер не завдавали такої розпуки як в юності, коли й саме життя видавалося немилим.
— Можна присусідитися?
Скинув на нього оком і несамохіть озирнувся: два столики за мною були вільні. Знизав плечима й присьорбував свій квас. Він великими ковтками майже спорожнив кухоль, потім взявся смакувати солодкою соломкою. Краєм ока розглядав його, зважуючи, чи не піти одразу. Одначе не скидався на горопах, котрі в хмільному зворушенні повіряють першому зустрічному премудрощі політики, таємниці жіночої психології та гіркоту власних образ.
Мій сусіда виглядав років на сорок: худорлявий, чорнявий, у білій, в геометричні фігурки, сорочці, вельветових жовтих штанях та сандалях на босу ногу. З кишені сорочки стриміли сонцезахисні окуляри в металевій оправі. Він зробив останній ковток, поставив кухоль, торкнувся залишків соломки і, не завважуючи мене, озирнувся довкола. Сягнув рукою до кишені по дрібняки й попрямував до автомата. Повернувся, потримав, погойдуючи, повний кухоль, відпив і сказав:
— Гарно йде, зовсім інакше, ніж у місті.
— І приємніше, аніж у будень, — докинув я задля ввічливості.
Він дістав сигарети й запропонував:
— Будете?
— Не сваритимуть?
— Скажуть — вийдемо надвір.
За два тижні, доки хворів, не торкався цигарок. Після запаморочливих перших затяжок здалося мені, що все кругом добре і на своєму місці, варто лише бути в цьому переконаним.
Виявилося, мій випадковий знайомий у нашому місті третій рік. Раніше мешкав у невеликому районному центрі. Коли батьки померли, вирішили з дружиною спродати дім і перебратися сюди. Він майже натякав на мету, якій мала прислужитися та переміна, мов спонукаючи мене поцікавитися. І я запитав для годиться, як влаштувався він тут з роботою. “Що ж робота, — відповів, — вона скрізь однакова — хіба що масштаби різняться. Врешті, в цьому й полягав сенс переїзду”.
Можна було подумати, що має на увазі кар’єру, та на обличчі в нього лежала тінь думки про щось інше.
Ще з півгодини ми посиділи на вулиці в затінку дерев. “Приємніше тут дихається, аніж у місті”, — зауважив мій знайомий. Я осміхнувся: власне, ми у місті, на острівці зелені й піску, оточеному водою. Однак це зовсім інше, заперечив. І знову за його словами вчувся мені смисл, відмінний од їхнього реального значення. Згадуючи перегодя нашу зустріч, навіть подумав, що непогана тема для оповідання: про бар’єр слів у прагненні людей до порозуміння.
Минуло місяців зо два після того випадкового знайомства. Літо зависало до осені й останні свої дні не прочахало від дощів. Була п’ятниця і два вихідних попереду — можливість зосередитися над власним, кілька тижнів занедбаним, рукописом. Якщо, звісно, відкласти на цей раз усе інше: хатні турботи, відвідини доньки, яку доглядає теща, похід у кінотеатр чи куди-інде з дружиною…
Міг би після роботи одразу рушати додому, попоїсти, трохи перепочити і сідати за письмовий стіл. Але п’ятниця потребувала своєї пожертви: мав бути вододіл між робочим тижнем і двома вільними днями, відданими тому, що чекає в тобі урочої години.