— Що ж ти збираєшся робити?
— Думаю…
— Про це знає хто-небудь?
— Шеф, професор Малиновський. Він єдиний і підтримував мене в пошуках сонячного еліксиру протягом усіх цих років. Він знає.
— І що? Професор мріє про безсмертя?
— Не скажу певно, але вся лабораторія сидить нині над підтвердженням результатів моїх дослідів, не уявляючи цілісної картини, не здогадуючись про кінцеву мету. Все підтвердиться. Безсумнівно. Затія Малиновського — звичайна наукова формальність…
Професору Сильнику М. Я.
Затримка з аналізом токсичних речовин, виявлених у крові загиблого мамонта, сталася з причин фахового порядку. Як науковець, я не мав права виносити на суд колективу перший результат, знаючи, що за ним іде другий — глибинний і істинний. В процесі роботи несподівано виникла потреба і можливість одержання третього — унікального, досі не передбачуваного результату, над підтвердженням якого і працював колектив. Детальний науковий висновок буде подано не пізніше 1 липня ц.р.
5
Надвечір сусідки перемили посуд і порозходилися. Спорожніла хата, спорожніло дворище, світ спорожнів і поменшав удвічі, а, мо’, й утричі. Петро Павлович почувався незграбним і немічним, за що б не брався, думка чіплялася за дружину, спотикалася об неї, билася, і тоді чувся голос Степаниди: “Не журися, Петрику, не побивайся, ще жити й жити нам…” Весь вік улагіднювала його. І тоді, коли ревнощі знобили тіло, аж губи спікались, і тоді, коли звіром наступав, по сокровенному, як по живому, різав: “Дітей нам треба! Хочу… дівчинку і хлопчика, а потім ще дівчинку і хлопчика…”, і тоді, коли відрубав голову курці на шовковичній дривотні: “Щоб мені тут не рохкало, не квоктало, тільки спориш у дворі і — пісочком доріжки, щоб ніхто й не заїкнувся, що, мовляв, Нечеса мамонтовим кормом золоті гори собі наживає…”. Улагіднювала, як маленького, а мужчина — в центнер не вбереш, а душа, як порхавка, хто наступить зі зла чи й ненароком, так і розвіється. Доки збереш докупи… А до неї охолов — бачила, відчувала… — не бив, не сварив, гнилим словом не обізвався й разу, а — чула ж, кожним пальчиком чула — охолов. Усе — для тих охоронних, для мамонтів.
Чи не вперше подумав про них з внутрішньою відразою.
Ще тиждень тому говорив із Степанидою, їдучи автобусом із райцентру. Де була, що робила — не питав ніколи і цього разу змовчав. Сама сказала:
— В міліцію їздила.
— Не мала баба клопоту… Чого тебе понесло туди?
— Сказала їм, що немає такого закону, щоб чесного чоловіка обливати помиями. Вони мені: “Хто це й кого обливає, тітонько?” Кого — не вам говорити, а хто — й мені кортить дізнатися. Може, й ваша робота, кажу, а вони мені: “Ну-ну, тітонько, не забалакуйтесь, давайте по суті”. От я й давай по суті їм. “Іде, — кажу, — чоловік, лихословить, що йому?” — “П’ятнадцять діб, щоб охолов”, — сміються. “А в клубі чи на базарі мене обізвуть ні за що, закон на чиєму боці?” — “На вашому, тітонько”, — сміються. “А що ж тому, хто мого чоловіка вбивцею хоче зробити? У в’язницю запроторити, від жінки, від роботи забрати, ще й отак знеславити?” Помовкли, понасуплювались. А один і каже: “Молва, тітонько. її не зловиш, не притягнеш до кримінальної відповідальності…” Дуже ви розумні, кажу їм, коли що, то й за вуха притягуєте, а це, бачте, мамонт мертвий об’явився, давай його десятою дорогою обходити, от і здибали мого чоловіка, на дорозі ж не без людей.
Тоді він слухав Степаниду і соромився. Ніде не бувала, нікого не знала, от і випхалась… наговорила сім мішків вовни, що скажуть в районі про нього? Чоловік і жінка — одна печінка.
— Видно, залила їм сала за шкуру, бо почали на задніх переді мною, сказали, що вияснять усе, зроблять, допоможуть… — Вона тихенько зойкнула, лівою вхопилася за груди, правою за його руку, наче злякалася, що полетить, а він залишиться самотою. — Слава богу, відпустило… — і винувато всміхнулася, а він сидів, немов прикипів, досадуючи на Степаниду, що повелася так нерозважно в районі.
Вдома Степаниді зробилося зле.
Тоді ж і відвезли її до лікарні — інфаркт…
Петро Павлович вийшов із хати. Рум’яне надвечір’я обіцяло вітер і негоду на завтра, а йому хотілося, щоб уже нині завило в дротах, заблискало в небі, пустився твердий і колючий дощ, річка і ставки попідходили водою — темною і глухою, щоб усе було не так, як нині, не так. Степанида пішла з життя, як усе робила: швидко, тихо і легко, ще, бувало, й заздрили чоловіки: “Не жінка, а бджілка. З такою можна й мамонтів доглядати…”