— Ні. Ти кажи далі.
— Він справді завоював багато й зазнав великої слави… Переможця і володаря славлять завжди, а та людина, в якої віднялися ноги, співала йому пісню. Мови я не розуміла, але чулося — не про війну і славу. Про те, що є сьогодні, було колись і буде завжди — про вічне. І той володар, який завжди безжальний, німотно слухав, а потім заплакав — він тужив за тим, чого не мав і не міг мати. За вічним… Для кожної людини настає час, коли вона відчуває подих вічного, але з тим, хто ставить себе над усіма, такого не трапляється. Валько, що я кажу? Ти розумієш? Звідки це в мене, Валько?
Помовчавши, Валько сказав:
— Я розумію. Я теж усе те знаю. Я знаю, що справді так було. Розповідай.
— Та, власне, нема чого, уже ж ніби і все. Втім, ні — ще той, кого я називаю володарем, відстебнув куту сріблом шаблю й кинув її на той он камінь. Валю, а що, коли вона й досі там лежить? Звичайно, її присипало, та коли попорпатись… Валю… Я хутко!
Ніна квапливо вибралася з мішка, та Валько спинив її:
— Не руш! Найкраще нам не залишати тут свої вібрації, крім тих, які вже ненароком залишили. І взагалі — підемо звідси, бо можемо все зіпсувати. Нехай сюди прийдуть спеціалісти.
Ніна слухняно забрала речі, й так само навпростець через каміння вони вийшли на берег.
Їхня моторка дрібно тремтіла під ранковим бризом.
За сніданком — вогнища не розпалювали, щоб не сполохати бузкову морфо, — оговтались від вражень ночі. Валик узявся помити посуд.
— Розумієш, — міркував він, повільно тручи алюмінієву миску. — Вібрації — дуже давній термін. Це те, що випромінюють наші думки, емоції — всі прояви духовного життя. Матеріальні поля, які створюють вібрації, розпорошуються, накладаються одне на одного й врешті взаємознищуються, їх важко розрізнити, як сліди однієї людини на асфальті великого міста. Втім, я знаю, що вже створено прилади, які фіксують оті вібраційні поля. Можливо, з часом навчаться їх фотографувати, точніше знімати відбитки, розшифровувати, й тоді історики та археологи пояснять оту дивовижну сцену, яку ми з тобою побачили. Якимсь дивом — через особливі атмосферні умови, через безлюддя — її не затоптали віки. Тому я й не дозволив тобі шукати шаблю. Ну, а тепер приймай роботу!
Ніна розклала чисте начиння на випаленому сонцем камінні. Сполоснувши руки в теплій воді, мовила:
— Знаєш, я оце думаю — калічний співак був щасливіший від свого могутнього друга. Він жив у злагоді з самим собою, він ніс у собі гармонію — що може бути ближчим до вічності?
…Морфо з’явилася разом із сонцем. її крильця вигравали бузково-рожевими барвами, й політ її був такий легкий, що не зачепив бриніння минулого, яке висіло над островом.
Євген Филимонов
АГ
На узліссі Стьопін вийняв з рюкзака невеличкий продовгуватий предмет, схожий на хромовану коробку. Щось клацнуло, й з металевого торса висунулись вісім суглобистих ніжок — вони були обладнані лезами, лопатками, гачками… Телезіниці на гнучких стебельцях синхронно обертались, ніжки копошились, побрязкуючи мікроін-струментами: видно було, що хромованому павучку нетерпеливилось взятися за справу. Ми з Галиною шанобливо завмерли — нам першим Стьопін демонстрував свій черговий винахід, “автономного грибівника”, АГ, як він назвав його.
— Зараз, зараз, — бубонів він заспокійливо, — зараз Агуньчик піде по гриби, почне їх збирати… — панькався він з механічною комахою, як з пещеною дитиною. Хвацько вставив касету з програмою, великим пальцем перемкнув клавіші автопошуку. Одна з ніжок павучка, що безцільно метляла в повітрі зазубреними ножицями, раптом блискавично вигнулася, схопила його за пальця і, потримавши деякий час, розчаровано відпустила.
— Не бешкетуй! — гримнув трохи зблідлий Стьопін. — Палець — це тобі не гриб. Ну ось, усе готове, пішов!
Він опустив робота на землю, і той помчав по траві, наче роздратований тарантул. Як оком змигнути, виколупав у мене з-під каблука крихітного маслючка, кинув його в дротяну сітку, яку Стьопін приладнав до його торса, й, здійнявши вгору хмару сухого листя, зник з очей.