— Ху!.. — Стьопін всівся на пеньку й кинув нам:
— Падайте, товариство!
Глибоко вражені, ми топтались на місці.
— А гриби? — почала було Галина. — Спочатку поблукаємо, пошукаємо годинки до дванадцятої, а потім вже…
— Дурниці, — засміявся задоволений Стьопін. — Агуша назбирає за всіх.
Ми зрозуміли — Стьопін домігся перевороту у відсталому, рутинному процесі збирання лісових грибів, процесі, який ні на йоту не змінився з часів льодовикового періоду і який протягом століть обходила допитлива думка винахідників, ніби він і не містив у собі ніяких передумов для раціоналізації. Проте Стьопін — наш Стьопін, винахідник, який свідомо вибрав найтривіальніші галузі побуту й праці для впровадження своїх новацій, і тут домігся радикального успіху.
Ми шанобливо всілися біля тріумфуючого Стьопіна. З лісу долинав частий хрускіт, кілька разів у сонячних просвітах промайнув діловитий АГ, металевий кошик на його спині швидко наповнювався грибами.
— Та-а-к, — розповідав Стьопін, — згаяв я на нього, на свого Агушку, цілих півтора року, та результат — наочний.
З-за ялини вихопився АГ, висипав гриби з переповненого кошика в рюкзак Стьопіна й знову помчав.
— Сім хвилин — чотири кілограми! Ось ти, математик, — Стьопін підморгнув мені, — порахуй, скільки це за годину буде? А грибні ж ділянки тут не дуже…
— Правильно. Я в такому лісі навряд чи набрав би піврюкзака за день.
— Ото ж то! Техніка, вона, друзі, кругом виявляє приховані резерви…
Галина тим часом приглядалась до принесених грибів.
— Дивись-но, почищені! Жодного червивого, гнилого… А це що за гриб? Я таких не знаю.
Стьопін поглянув байдуже.
— Не маю поняття. Та не бійся, у нього хеморецептори на отруту. Отруйних він не візьме. Павучок не простий, що й казати. Визначник калорійності, смаковий аналізатор, колориметрія кращих видів грибів — і все це у невеликому ящику…
— Вітаємо з успіхом!
Винахідник поблажливо всміхнувся:
— Це лише початок, перший зразок… Він повинен пробити дорогу кращому, більш продуктивному агрегату — АГ-2!
Він поділився з нами своїми думками. АГ-2 повинен остаточно перевести збирання грибів на сучасний рівень. Цей сталевий скорпіон заввишки з теля мав увесь зібраний матеріал тут же консервувати чи сушити — в залежності від закладеної програми. Жоден гриб у радіусі трьох кілометрів не міг би залишитися непоміченим. Прилади нічного бачення дозволяли йому працювати цілу добу.
Ми з Галиною уявили собі цих членистотілих грибівників у прозорих осінніх лісах і здригнулись. АГ тим часом устиг наповнити й мій рюкзак.
— Ходімо подивимося його в роботі, — запропонував Стьопін.
Заглибившись у ліс, ми ойкнули. Зелені галявини були перериті, наче по них пройшло величезне стадо свиней.
— Шукає на совість! — відзначив задоволено творець павучка. — Куди тому Проніну…
Під обчухраними кущами червоніли незаймані мухомори. В кінці зораної просіки ненаситний АГ бився з білкою, яка застукала його при пограбуванні своєї комори. Техніка перемогла, і звірятко ще довго з обуренням джеркотіло з гілки.
Рюкзаки повні. Довелося докласти зусиль, щоб спіймати “автономного грибівника” — Стьопін забув вимкнути автостоп. Нарешті він умудрився накинути ватник на комаху, яка розлючено чинила опір, і вимкнув її: приборканий павучок увібрав у себе кінцівки й знову став компактним бруском металу.
— Ну то що, по домівках? — весело запитав Стьопін. — Півгодинки нам вистачило на всі справи. Тепер давай, господарочко, маринуй.
Він з натугою скинув на плечі важкий рюкзак. Галина з розпачем дивилась на сплюндрований ліс — у збиранні грибів результат для неї завжди був десятою справою. Ми поплентались назад уздовж галявини, згинаючись під вагою рюкзаків.
— Ходімо навпростець! — стала благати раптом Галина. — А то відчуття таке, ніби й у лісі не побували.
Ми заглибились у гущавину. Тут, у незайманих хащах, панувало бабине літо, листопад полум’янів рожевими фарбами. Навіть раціоналіст Стьопін пройнявся лісовою чарівністю.
Проте далі знову почали зустрічатися сліди руйнації, а з гущавини долинав безугавний хрускіт. Стьопін збентежено прислухався, придивлявся до слідів.
— Коли б я не знав, — мовив він нарешті, — що Агушка в моєму рюкзаці, міг би подумати, що це він працює. Та ж рука, ось тільки рішучіша, я б сказав, безкомпромісніша.
Справді, осичка, котра, певне, заважала дістатися до жаданого гриба, була вирвана з коренем, великий пень поруч — розібраний на трісочки…
— Що ж це може бути?..