Жорстоку, незаконну чи аморальну поведінку представників службових професій, як-от поліцейські, пенітенціарні працівники або військові, прийнято вважати чимось на кшталт «ложки дьогтю в діжці меду». Вважається, що такі промахи — рідкісні винятки з правил. Ті, хто їх вчинив, перебувають по один бік непроникного кордону добра і зла, а всі інші («добрі» працівники) — по інший. Але хто це визначає? Зазвичай захисники Системи, які хочуть ізолювати проблему, щоб відвести увагу і підозру від керівників, які винні у створенні неприпустимих умов праці або несуть відповідальність за відсутність контролю чи нагляду. Тож диспозиційні погляди на «ложку дьогтю» ігнорують саму «діжку меду» і потенційну можливість розтлінного впливу на всіх, хто в цій «діжці» перебуває. Системний же аналіз зосереджується на творцях «діжки» і на тих, від кого залежить її вигляд.
Саме правляча еліта, творці «діжки», залишаючись за лаштунками, часто визначають умови життя для всіх нас, кому потрібно існувати в створеному ними середовищі. Соціолог Чарлз Райт Міллс висвітлив ці чорні закамарки влади:
Правляча еліта складається з тих, чиє становище дає їм змогу переступити межі звичайних умов, у яких живуть пересічні люди. Їхнє становище допомагає приймати рішення, які можуть мати серйозні наслідки. Чи приймають вони такі рішення, чи ні — менш важливо, ніж сама значущість їхнього становища, їхня відмова діяти чи вирішувати сама собою є дією, яка часто має вагоміше значення, ніж зміст самих рішень. Адже вони стоять на чолі величезних ієрархій та організацій сучасного суспільства. Заправляють величезними корпораціями. Керують урядовим апаратом і утверджують його привілеї. Вони дають вказівки військовій верхівці. Займають стратегічні керівні позиції в соціальній структурі, на чому тепер зосереджені ефективні матеріальні засоби влади, а також багатство і знаменитість, якими насолоджуються представники еліти[16].
З тим як інтереси представників різних груп влади сходяться, вони можуть визначати реальність, у якій ми живемо, як і передбачив Джордж Орвелл у книжці «1984». Комплекс збройних сил, корпорацій і релігії — мегасистема, якій сьогодні підконтрольні основні ресурси країни і якість життя більшості американців.
Саме тоді, коли влада поєднана з постійним страхом, вона стає грізною.
Ерік Гоффер, «Бунтівний стан розуму»
ВЛАДА СТВОРИТИ «ВОРОГА»
Сильні світу цього зазвичай не коять чорні справи власноруч — так само, як очільники мафії доручають «мокру роботу» своїм «пішакам». Системи створюють ієрархії, де вплив і зв’язки спрямовані зверху вниз і дуже рідко знизу вгору. Якщо правляча еліта хоче знищити ворожу державу, вона звертається до експертів з пропаганди, які розробляють програму ненависті. Що ж може змусити громадян однієї країни настільки зненавидіти мешканців іншої країни, щоб вони почали їх принижувати, катувати чи навіть убивати? Для цього потрібен «пошук ворога» — психологічна конструкція, глибоко закорінена в умах пропагандою. Образ ворога — найсильніший мотив для військового, що заряджає свою рушницю набоями ненависті й страху. Образ страшного супостата, який загрожує особистому добробутові громадян і національній безпеці країни, змушує батьків відправляти синів на війну і дає змогу урядові розставляти пріоритети по-новому, перековуючи рала на мечі руйнації.
Усе це робиться за допомогою слів та образів. Як у старому трохи зміненому прислів’ї: «Кий і камінь ломить кості, а слово — дух». Усе починається зі створення стереотипних уявлень та з дегуманізованого образу Іншого як нікчемного або як усемогутнього демонічного абстрактного монстра, який несе тотальну загрозу нашим найдорожчим цінностям і переконанням. Пронизані всепоглинаючим страхом, коли ворожа загроза здається неминучою, розсудливі люди починають поводитися абсурдно, незалежні — підкоряються беззмістовним наказам, мирні громадяни поводяться як воїни. Красномовні й виразні образи ворога на плакатах, у телебаченні, на обкладинках журналів, у кіно та в інтернеті закарбовуються в глибинах лімбічної системи, у примітивних ділянках мозку, і цей процес супроводжується сильним відчуттям страху й ненависті.
Соціальний філософ Сем Кін блискуче описує, як пропаганда практично кожної нації, яка готується до війни, вдається до «пошуку ворога», і демонструє, як ці «образи ворога» перетворюють (змінюють) людську психіку[17]. Виправдання потребою знешкодити загрозу є насправді вторинними, штучними поясненнями. Вони призначені лише для офіційних документів, а не для критичної оцінки теперішніх і майбутніх жертв і збитків.
17
Sam Keen,