Південна Африка розробила легалізовану, формалізовану систему апартеїду у 1948 році, і ця система переважала до 1994 року, по суті зробивши рабами місцеве чорне населення. 1962 року Нельсону Манделі було винесено вирок за під’южування до страйків, організацію протестів та іншу діяльність. Він провів наступні двадцять сім років за ґратами у сумнозвісній в’язниці на острові Роббен. За час ув’язнення Мандела та його політичні товариші-в’язні використали в’язничну систему, щоб створити і реальний, і символічний опір, який був поштовхом знищити систему апартеїду для народу Південної Африки і для світу. Манделі вдалося трансформувати самовідтворювані ідентичності кількох поколінь в’язнів, пояснюючи їм, що вони є політичними в’язнями, які чинять гідно задля справедливої мети. Але у цьому процесі він також допоміг змінити ставлення і переконання багатьох охоронців. По суті, він кинув виклик усій в’язничній системі[567].
Герої антимаккартизму
До падіння Берлінської стіни у 1989 році, загроза глобального комунізму 1950-х була тим, чим зараз є страх глобального тероризму, який диктує політичні кроки держав, розпалює війни і санкціонує неймовірно невиправдану марну витрату ресурсів і життів. Важливо пам’ятати про маккартизм, адже він був формою репресивного авторитарного квазіурядового контролю, який постав у зрілій демократії. Ті, хто розрядив підігріту сенатором Джо МакКарті антикомуністичну істерію Комісії з розслідування антиамериканської діяльності у США, ніколи не мали тривалого й універсального визнання, як Ганді та Мандела. Тим не менш, їхній опір несправедливості відповідає нашим визначальним критеріям.
У розпал епохи МакКарті в Університеті Каліфорнії було запроваджено «присягу на вірність», яку мусили підписати всі викладачі. Професор психології Едвард Толман відмовився підписувати клятву і став на чолі групи професорів, які протестували проти цієї політики. 18 липня 1950 року Толман опублікував відкритий лист протесту до Президента Університету Каліфорнії Роберта Спраула. У серпні того ж року рада Університету Каліфорнії звільнила тридцять одного професора, зокрема Толмана, за відмову підписати клятву. Пізніше того ж місяця професори подали до суду у справі «Толман проти Андерхіла». У 1952 році Верховний суд штату ухвалив рішення на користь професорів. Під час диспуту про підпис клятви вірності Толман заохочував молодих викладачів університету підписувати клятву вірності і залишити боротьбу проти цієї схеми йому та тим іншим, хто міг (фінансово) дозволити собі тиснути й надалі. Відтак Толмана, тихого представника академічної спільноти без будь-якого досвіду попередньої політичної активності, глибоко поважали за такий сміливий крок багато професорів і працівників Університету Каліфорнії[568].
Інші герої епохи МакКарті — це слідчі журналісти, наприклад, Джордж Селдс та І. Ф. Стоун, карикатуристи Герб Блок та Деніел Фітцпатрік. У цей час ім’я І. Ф. Стоуна було у списку вісімдесяти двох «найактивніших, типових спонсорів передових комуністичних організацій» Підкомітету внутрішньої безпеки Сенату. Внаслідок перебування у чорному списку Стоун мусив добиватися отримання посвідчення журналіста у суді[569].
Звертаючи погляд від уявної комуністичної загрози у Сполучених Штатах до відчутної щоденної загрози та жорстокості панування комуністичного режиму, мусимо звернути увагу на Вацлава Гавела. Гавел надзвичайний, як Далай Лама, і звичайний, як колишній робітник сцени і письменник. Проте саме він став творцем Оксамитової революції, яка повалила комуністичний режим Чехословаччини 1989 року. Перед тим, як йому нарешті вдалося переконати уряд в тому, що тоталітарний різновид комунізму шкодить усьому, що важить для Чехословаччини, його кілька разів ув’язнювали впродовж п’яти років. Гавел був чільною постаттю у підготовці чорнового варіанту маніфесту «Хартія 77» і організації чехословацького руху за права людини, до якого долучалися інтелектуали, студенти і робочий клас. Пристрасний прихильник ненасильницького опору, Гавел став знаменитим за формулювання поняття «посттоталітаризму», переконавши співвітчизників, що вони спроможні змінити режим гноблення, який несвідомо підтримували, пасивно підпорюючись владі режиму. У листах, які він писав дружині й у своїх промовах Гавел пояснював, що першим кроком у поваленні неприйнятного суспільного і політичного режиму є усвідомлення громадянами, що вони почувалися комфортно, живучи у брехні. Цей невибагливий скромний чоловік став президентом рішенням Федеральних Зборів, а коли комуністичний уряд під тиском населення склав повноваження, Вацлава Гавела обрали президентом нової Чеської республіки на демократичних виборах. Після відходу від офіційних обов’язків, ця видатна людина і надалі опиралася політичній несправедливості та підтримувала миротворчі ініціативи в усьому світі[570].
567
W. F. Cascio, R. Kellerman,
568
G. A. Kimble, M. Wertheimer, C. L. White,
570
Я мав щастя провести кілька днів разом з Вацлавом Гавелом з нагоди отримання нагороди VIZE 97 за мої дослідження і працю в жовтні 2005 року.
Рекомендую прочитати листи із в’язниці, які він надсилав дружині, Ользі, та наданий у вступі опис політичної ситуації: Paul Wilson: Vaclav Havel, Letters to Olga: June 1979-September 1982, New York: Knopf, 1988.