Ось, тепер вже класичний, висновок Арендт:
Клопіт з Айхманом полягав саме в тому, що існувало так багато людей, подібних до нього, багато з яких не були ані збоченцями, ані садистами, що вони були і все ще є неймовірно й жахливо нормальними. З точки зору наших правових інституцій і наших моральних стандартів судження, ця нормальність лякала набагато більше, ніж усі жахи разом узяті, бо з неї випливало... що цей новий тип злочинця... вчиняє свій злочин за умов, що роблять майже неможливим для нього знати чи відчувати, що він чинить зло[589].
Далі наведена її славнозвісна фраза, що описує повний гідності підйом Айхмана на ешафот:
Так, наче в ті останні хвилини [Айхманового життя] він підсумовував урок, якого навчила нас ця тривала історія людських злодіянь — урок моторошної та зневажаючої слова і думки банальності зла[590].
Як ми вже говорили, ідею, що злочини можуть здійснювати «звичайні люди», висунув у своїй книжці історик Кристофер Браунінг. Він описав хроніку систематичного знищення євреїв у польських селах, які здійснювали солдати 101-го резервного поліцейського батальйону, відправленого в Польщу з Гамбурга. Ці немолоді батьки сімейств, представники робочого класу, доволі середнього рівня достатку, розстріляли тисячі беззбройних євреїв — чоловіків, жінок, дітей і старих — і організували депортації в концтабори тисяч інших. У своїй книзі Браунінг стверджує, що солдати були абсолютно «звичайними людьми». Він вважає, що політика масових убивств нацистського режиму «зовсім не була незвичайною або винятковою подією, яка до невпізнання змінила пейзаж повсякденності. Як показує історія 101-го резервного батальйону, масові вбивства можуть перетворитися у звичайну роботу, коли ця ненормальність стає абсолютно нормальною»[591].
Подібних поглядів дотримується і психолог Ервін Стауб. Висновок із його детальних досліджень полягає в тому, що «зло, що виникає зі звичайного мислення, і твориться звичайними людьми є нормою, а не винятком»[592]. Зиґмунт Бауман, ще один дослідник жахів Голокосту, визначав головними причинами жорстокості соціальні важелі, а не «детермінанти характеру» чи «дефекти особистості». Бауман вважав, що винятки із цієї норми — це ті рідкісні приклади людей, які здатні слідувати моральним принципам, зберігати незалежність, попри тиск руйнівної влади. Такі люди рідко усвідомлюють, що володіють цією прихованою силою, поки вона не пройде перевірку практикою[593].
Ще одна властивість банальності зла веде нас до лігва катів. Ми хочемо зрозуміти, чи люди, які будь-якими способами намагаються зламати волю, опір і гідність своїх жертв, є просто патологічними лиходіями. Дослідники тортур дійшли висновку, що ці люди в цілому нічим не виділялися серед своїх товаришів, доки їм не доручили жахливу місію. Джон Конрой, який вивчав людей, які брали участь у катуваннях у трьох різних в’язницях в Ірландії, Ізраїлі і Чикаго, прийшов до висновку, що в усіх випадках «огидні дії» здійснювали «звичайні люди». Він стверджує, що мучителі виконують волю певних авторитетів, від імені яких знищують супротивників[594].
Моя колега, грецький психолог Міка Гарітос-Фатоурос провела ґрунтовне дослідження солдатів, які брали участь у катуванні під час правління військової хунти в Греції (1967-1974). Вона дійшла висновку, що мучителями не народжуються, а стають у процесі навчання. Хто може стати мучителем і безжально катувати інших людей? «Це може зробити син кожного з нас», — пише вона. Протягом декількох місяців звичайну молодь із сіл навчали методам тортур — їх вчили проявляти звірячу жорстокість, ображати найжахливішим чином, заподіювати нестерпний біль і страждання кожному, кого оголошували «ворогом», хоча це були громадяни власної країни[595]. Такі дані не обмежуються якоюсь однією країною, вони стосуються багатьох тоталітарних режимів. Ми вивчали «чорноробів насильства» у Бразилії — поліцейських, які катували і вбивали інших громадян Бразилії за наказом правлячої військової хунти. Як свідчать усі докази, які нам вдалося зібрати, це теж були «звичайні люди»[596].
ПРО БАНАЛЬНІСТЬ ГЕРОЇЗМУ[597]
Отже тепер ми можемо поміркувати про те, що більшість із тих, хто скоює злочини, мало чим відрізняються від тих, хто звершує героїчні вчинки, — це все прості, звичайні люди. Банальність зла має багато спільного з банальністю героїзму. Ні те, ні інше не є прямим наслідком якихось особливих диспозиційних тенденцій. У людській душі чи в людському геномі немає жодних особливих ознак, що вказують на схильність до патології або до героїзму. І те, й інше виникає в певних ситуаціях і в конкретний час під впливом потужних ситуаційних сил, що спонукають деяких із нас перетинати кордон між бездіяльністю і дією. Настає вирішальний момент, коли людина опиняється у владі сил, що виникли в поведінковому контексті. У поєднанні ці сили збільшують ймовірність дій на зло чи на благо іншим. При цьому рішення може бути свідомим або неусвідомленим. Найчастіше потужні ситуативні сили спонукають людину діяти імпульсивно. Серед ситуативних векторів, що спонукають до дії, можна назвати груповий тиск і групову ідентичність, перетворення особистої відповідальності в колективну, орієнтацію на «тут і зараз», брак осмислення майбутніх наслідків, наявність прикладу для наслідування і прихильність ідеології.
591
С. R. Browning,
592
E. Staub,
594
J. Conroy,
595
M. Haritos-Fatouros,
596
M. Huggins, M. Haritos-Fatouros, P. G. Zimbardo,
597
Ця концепція про банальність героїзму вперше була представлена у моєму есе протягом Edge Annual Question 2006, щорічної події, що відбувається за підтримки Джона Брокмана, на яку запрошується велике коло науковців, щоб відповісти на провокативні питання. Того року питанням було: «Яка ваша найнебезпечніша ідея». Див: www.edge.org.