Якби я писав цю книжку одразу після завершення Стенфордського в’язничного експерименту, я детальніше описав би способи, у які ситуативний вплив стає більш значущим у формуванні нашої поведінки, і то значно частіше, ніж ми думаємо чи усвідомлюємо. Проте я випустив би всю картину — більш значущий вплив систем, велику силу створення зла з добра, комплекс потужних чинників, що формують ситуацію. Велика кількість даних із соціальної психології підтримують твердження, що в конкретному контексті ситуативні чинники є сильнішими за риси особистості. Я посилаюсь на ці дані у кількох розділах. Проте більшість психологів не звертали увагу на глибші джерела впливів, притаманні політичним, економічним, релігійним, історичним і культурним матрицям, які формують ситуації, легітимізують або делегітимізують ці ситуації. Повне розуміння динаміки людської поведінки потребує розуміння ступенів і обмежень впливу сил особистості, сил ситуації та сил системи.
Щоби змінити або запобігти небажану поведінку окремих осіб або груп, необхідно розуміти які переваги, чесноти та ризики вони привносять у певну ситуацію. Потім слід повніше розпізнати комплекс ситуаційних сил, які діють у певному поведінковому контексті. Змінюючи ці сили, або навчившись, як їх уникати, можна отримати більший вплив на зменшення небажаних індивідуальних реакцій, ніж використовуючи виправні заходи спрямовані на зміну тільки людей в ситуації. Це означає прийняття соціальної моделі медицини замість класичної, що в ній лікують тільки хвороби та недуги індивидів. Однак, поки ми не станемо сприйнятливими до реальної влади Системи, яка часто лишається невидимою, і в повній мірі не зрозуміємо її набір правил, зміна поведінки буде тимчасовою, а зміна ситуації — ілюзорною. Упродовж усієї книги я повторюю мантру, що спроба зрозуміти ситуаційний і системний внесок у поведінку будь-якої людини не є пробаченням, не звільняє її від відповідальності за аморальні, незаконні або лихі учинки.
Розмірковуючи над причинами того, що більшу частину моєї професійної кар’єри я присвятив вивченню психології зла — насильства, деіндивідуалізації, агресії, вандалізму, катування, тероризму, слід також розглянути ситуативні сили, які мене сформували. Я виріс у злиднях Південного Бронксу[3], тож гетто сформувало багато з моїх пріоритетів і поглядів на життя. Щоби вижити у міському гетто, необхідно розвинути корисні стратегії вуличної кмітливості, а саме: вміти швидко зрозуміти, хто має силу, яку може використати або проти тебе, або допомогти тобі. Кого необхідно уникати, а до кого слід підлеститись. Потрібно вміти швидко розшифрувати найтонші ситуативні сигнали — коли слід ризикувати, а коли пасувати, брати обопільні зобов’язання і розуміти, що робити, щоб перетворитися з послідовника на лідера.
У ті часи, тобто до того, як у Бронкс прийшли героїн і кокаїн, життя у гетто було життям людей без майна, життям дітей, у яких, через брак іграшок і технологій, найціннішим ресурсом були інші діти до забави. Деякі з цих дітей стали жертвами чи насильниками, деякі діти були на півдорозі до дійсно поганих учинків. Іноді було очевидно, що саме їх до цього підштовхує. Взяти, наприклад, Донні, якого батько карав за будь- який нібито проступок, роздягаючи сина та змушуючи стояти навколішки на рисовому зерні у ванній. Цей «батько-кат» в інші хвилини бував просто чарівним, особливо в очах дівчат-сусідок у багатоповерхівці. Ще підлітком Донні, знищений цим досвідом, опинився у в>язниці. Інший хлопець випускав пару, живцем обдираючи шкіру з кішок. У процесі ініціації до банди всі ми повинні були красти, битися з іншою дитиною, робити зухвалі вчинки, залякувати дівчат і єврейських хлопців, що відвідували синагогу. Нічого з цього я не вважав за зло чи за поганий учинок. Це було просто виконування наказів групового лідера і конформізм стосовно групових норм банди.
Для нас, дітей, системну владу уособлювали великі погані двірники, які виштовхували нас із під’їздів, і безсердечні власники помешкань, які могли за несплату орендної плати викидати на вулицю цілі родини з речами. Я досі відчуваю їхній публічний сором. Але нашими найгіршими ворогами були поліцейські. Вони накидувались на нас, коли ми грали в стікбол[4] на вулицях (з держаком від мітли та гумовим м’ячем Spalding), без жодних причин конфісковували наші палиці і змушували припинити гру. Позаяк у межах кілометру від нашого дому не було жодних ігрових майданчиків, вулиці були усім, що ми мали, проте нашим рожевим гумовим м’ячем ми створювали малесеньку небезпеку для громадян. Я пригадую, одного разу ми сховали кийки від поліції. Коп вибрав мене і змушував видати схованку. Я відмовився, тоді він сказав, що мене заарештують, і штовхнув на патрульну машину так, що об двері розбилася моя голова. Після того випадку я ніколи не довіряв дорослим у формі доти, доки вони не доведуть протилежне.