Балтер під впливом того холоду також змінився і мутував у лінійних вимірах, став пласким, наче малюнок початкуючого авангардиста. Його слова майже не досягали свідомості Ярковського, лише чулось контурне бурмотіння. На якусь мить з контуру вирвався артикульований фрагмент:
– …Саша, а вам знакомы эти стихи:
«Ось воно! – в голові Ярковського запульсувало на диво розумне згущення. – Байдужа стрічка часу! Якраз те, що треба! Якщо уявити цю стрічку, вхопитись за неї, то вона стане стежиною, вона виведе на петлі іншого часу – впійманого, на петлі вічного повернення…»
Він став уявляти цю байдужу стрічку часу. Байдужість він візуалізував за допомогою яскраво-сірого кольору, а час уявив темно-сірою примарною прірвою без берегів. Він з досвіду знав, що всі кольори, окрім сірого, блакитного і сріблясто-білого відволікають від реконструкції. Вавилонська аватара серванту також змінила колір зі світло-коричневого на сіро-блакитний й оточила Ярковського зусібіч. Він опинився в сервантному Колізеї, у креденсовому амфітеатрі, де алмазні грані, дверцята та висувні шухляди оточили його, наче гладіатора на арені римського цирку. Вселенський сервант нагадував нутрощі торнадо – лише високо вгорі лакований колодязь вичерпувався, відкриваючи світло-сіру таблетку неба. Або ж того, що правило тут за небо. Одна з трибун-шухляд розкрилась по всьому периметру і з неї сліпучо-сірим потоком на Ярковського звідусіль наповзла, насунулась, наступила байдужа стрічка часу.
Одночасно стрічка байдужого часу.
Одночасно час байдужої стрічки.
Одночасно байдужість часової стрічковості.
Одночасно ще щось, пов’язане з часом, стрічками, байдужістю, плюс ще щось і ще щось…
За мить розумне згущення в його голові розвіяло зайві примноження, він кліпнув очима й опинився на стрічці. Конус вселенського серванта згорнувся, на близький обрій впали пасма сірого туману. З них в напрямі Ярковського висунулись леза велетенських шпаг, завмерли, наливаючись безжальним блиском й знов втягнулись у сіре марево.
«Пройшли Стража!» – задоволено відмітило розумне згущення й ввімкнуло ноги Ярковського. Ті шарнірно запрацювали, зарухались, реконструктор хитнувся туди-сюди, не без зусилля відновив рівновагу й непевною ходою рушив за обрій. Він був настороженим і зібраним. Кожного разу червоточина між світами вела себе інакше.
Наставник вчив, що впійманий час божеволіє. Що в його безнадійних, мінливих петлях народжуються, живуть і вмирають химери. Що повернення подій розмножує варіанти дійсності, іноді повертаючи їх до нашого світу у вигляді хворобливих анахронізмів, карикатур на минуле.
З впійманим часом, як і з впійманим у капкан звіром, розслаблюватись і гратись не випадало.
А ще цього звіра охороняли Стражі. Хто вони такі чи що воно таке не знав навіть Наставник. Він казав, що у древніх книгах їх описують як незмірно могутні сутності, поставлені Творцем на варті вселенської рівноваги. Враховуючи, що і Творець і створена Ним рівновага самі були суцільними загадками і таємницями, книжна мудрість тут мало чого прояснювала. Мудреці минулих часів категорично не радили мандрувати у петлях впійманого часу. Досвід тих мудреців вдало підсумував божевільний син лютеранського пастора з Рьоккену, який знався на вічному поверненні (відвідував звіра?) й попередив усіх спокушених духом цікавості: «Не заглядайте у прірву, бо прірва може заглянути в вас».
Наставник часто цитував Ніцше. Він був переконаний, що син пастора заглядав на петлі.
«Інакше, – запитував Наставник, – на чому він збудував вчення про вічне повернення?»
Зрештою, історія божевілля Ніцше підтверджувала його припущення.
Хтозна, подумав Ярковський, скільки реконструкторів заплатили свідомістю за свої проникнення до червоточини. Один відомий містик казав про сотні тисяч обраних, чий розум зжерли мешканці впійманого часу. Він вважав, що кожний третій з тих людей-овочів, що тихо доживають віку у божевільнях, є тілесним залишком невдахи, що завітав до вічного повернення. Суттєвий відсоток таких попаданців давали експерименти з грибами і ЛСД.
Ярковському було відомо принаймні про один з таких випадків. Молода жінка-екстрасенс, що практикувала розширення свідомості шаманськими грибами, одного чудового ранку вбила двох своїх дітей і сестру, а потім з диким сміхом вистрибнула з четвертого поверху. Життя їй врятували, але від розуму не лишилось нічого. Ярковський знав її як талановитого і досвідченого мандрівника впійманим часом. Проте він також знав, що напад хижака з червоточини блискавичний і відбити його важко. Майже неможливо. Лише стрижнева сутність архатів і даоських святих недоступна таким атакам. Хижак, вчив Наставник, безроздільно оволодіває мозком, але не має досвіду керування тілом. Тому змушує окуповану плоть до безглуздих дій, калічить його і швидко звідти виселяється. Особистість після того не відновлюється ніколи.