Зрештою, вирішує Майстер, у процесі повільного отруєння завжди можна знайти і шаманський спадок, і відзвуки древньої магії, і темні модифікації метафізики. Було б бажання.
От лише це шампанське…
«В отруєнні ігристих вин присутня певна пошлість», – навідує Майстра бічне міркування.
Зазвичай йому байдуже до замовників, їхніх маній, фантазій та намірів. Але цього разу клієнт викликає в нього неприємне (кисле – визначає він) передчуття. Нав’язливе передчуття, рідне тим його хмарним снам, де над темними смердючими башнями кружляють чи то здоровенні клапті горілого паперу, чи то крилаті рептилії минулих епох. Передчуття наче підсилює біль у спині.
«Пошлість неминуче створює тіні, – продовжує міркувати Майстер. – Невже породжена цим замовленням тінь впала на мою високоточну зброю?»
І чи може бути тінь чорнішою за чорне?
А якщо може, то звідки у пошлості стільки пекельного ресурсу?
Він відчуває кисле на яснах, під язиком і в кутиках губ, перемагає бажання покласти під язик шматок білого шоколаду (два, три шматки, наповнити тим шоколадом рот). Наливає собі ще коньяку, запалює додаткові палички на вівтарі богині. Він думає, що занадто ризикує, особисто спілкуючись з кислими персонажами, думає про те, що на дорозі його успіхів тихо й непомітно подорослішала пастка недбалості.
Реальна пастка. Справжня. Правильна. Вже не кисла, а гірка купоросною гіркотою. Так він її відчуває, дивуючись відсутності страху.
«Це, радше за все, вікове. Як і пошуки якихось там тіней на досконалому», – вирішує він.
Біль у попереку гострішає. Без отрути його не вгамувати.
1
Після урагану літній парк нагадує калічного діда. Переламані дерева пахнуть камфорою, грибами і лікарськими настоянками. Стовбурчиться і в’яне розщеплена деревина, шелестить мотлох. У повітрі, наче незримі пасма туману, блукають згущення і хвилі неспокою. Травмовані насадження поскрипують, стогнуть, жаліються заснулим богам рівноваги. Сполохана білка метушиться між розваленим дубом і каруселлю; відтак застрибає на поворотну платформу, нишпорить поміж копитами дерев’яного коника, знов вертається на всипану зірваним листям доріжку; білка не звертає уваги на людину, що проходить повз карусель.
Проходить зовсім поряд.
Йому за тридцять. Каштанове волосся акуратно зачесане, вузьке обличчя поголене. Завдяки чорній плащівці чоловік здається худішим, хоча й без того йому далеко до вгодованості. Він іде довгою засміченою алеєю, що бісектрисою перетинає парк. Оминає, а іноді й перестрибує сміття з перекинутих урн та впале гілляччя. Крокує швидко, високо задираючи праве плече. Чоловік наздоганяє дівчат, на вигляд студенток. Одна з них симпатична і чорноока. Короткий плащ рішучо стягнуто на талії. Беретка кольору слонової кістки схиляється до агатової кліпси. Стрункі ніжки самі знаходять шлях між вбитими фрагментами дубів, лип, яворів і кленів. Ніжки звикли до високих підборів.
– Сьогодні котяче свято, – звертається чоловік до чорноокої. – Ви ж любите котів?
– Свято? – краєм ока та оцінює незнайомця. Він далеко не красень, вирішує дівчина, а його підборіддя нагадує п’ятку. Схоже на п’ятку підборіддя, звідки це? З якого твору, якого автора? Дівчина вчиться на філолога, так само, як її товаришка, на пласкому обличчі котрої розквітає бліда троянда заздрості.
– Ураган повикидав з гнізд пташат, – пояснює чоловік. – Бачите, онде їхні батьки літають, кричать. Пташата десь там, у траві. А коти вже на підході. Коти збираються на вечерю, – він стишує голос. – Котів не зупинити.
– Звідки ви знаєте, що я люблю котів? – симпатична дівчина навіщось поправляє беретку, а її товаришка дивиться паралельно парковій бісектрисі. Її заздрість набуває чавунної визначеності. Як її задовбали всі красуні і симпатяшки.
– Ви не так хотіли спитати, – виправляє чоловік. – Ви хотіли спитати: звідки мені відомо, що ви кошатниця.
– Так, але ж… – чорноока вкрай зацікавлена. Перекладає торбинку у ліву руку, пригальмовує перед великою гілкою, що перегороджує алею. Велика гілка така доречна.
– Колись я вам все-все розповім, – люб’язно посміхається чоловік з підборіддям-п’яткою, перестрибує через велику гілку й пришвидшує кроки.
Чорноока здивовано дивиться йому услід. Подруга шепоче:
– Я в шоці. Цим парком стає небезпечно ходити.
І, відчуваючи запитання, так само шепотом, додає:
– Вчора он з тих кущів просто мені під ноги торчок виповз. На всю бубу обдовбаний. Також пургу гнав. Питав, чи по кайфу мені, як тут проклали доріжки.