Коли сім'я Георгія переїхала на нову квартиру, їхнє помешкання на четвертому поверсі було окуповане сім'єю п'яниць. Це довго заважало жити Георгію. Неначе хтось нищив ауру його дитячої і сімейної енергетики. Мама після того небажаного для неї переїзду довго хворіла, та так і не видужала.
Тепер Георгій підняв очі на свої вікна: ті подавали усі ознаки євроремонту. Йому защеміло на душі. Стало ще гірше, ніж від завішених ковдрами вікон.
Він вирішив зайти в гості до Надії Миколаївни, що жила на першому поверсі, аби дізнатися про нових мешканців. Колись Надія Миколаївна була окрасою їхнього провулку — вона цілими днями лежала своїм пишним бюстом на підвіконні, і спостерігала за всім, що відбувалося довкола. Вона завжди була в курсі всіх новин і пліток. Сьогодні її у вікні не було. Шкода. Георгій подзвонив у двері. Надія Миколаївна відкрила. «Господи! Що час робить з людиною! Невже і на мене таке чекає?»
— Добрий день, Надіє Миколаївно!
— Добрий день! Хто ви?
— Надіє Миколаївно!, Я — Георгій з четвертого поверху. Пам'ятаєте?
Вона посміхалася, однак не пізнавала його.
— Пам'ятаєте Ліну з четвертого поверху?.. Вона лишала мене хлопчиком у вас, коли я хворів?..
Надія Миколаївна щасливо кліпала очима, проте нічого не могла згадати.
— Пам'ятаєте, вона врятувала вашого кота?
— А-а, Ліна, Ліночка... — ніжно промовила вона. — А ви хто?
Георгій поцілував їй руку і пішов геть.
— Хто ви? Хто ви? — чулося йому вслід розпачливе. Він прискорив ходу і ганебно втік. У вухах звучало розпачливе «Хто ви? Хто ви?»
Георгій біг по узвозу вниз, намагаючись не дивитися на спотворені ремонтом будинки.
Почуття ностальгії не полишало його, а навпаки, навалювалося лавиною. Хотілося зробити щось таке, що робив у далекому дитинстві.
І він зробив це. Став у чергу. Дуже смішно було збоку спостерігати за непересічним чоловіком серед пенсіонерів у черзі до рундучка, де хліб продавався на 10 копійок дешевше, ніж у сусідньому магазині. Це відчуття неадекватності своєї появи на цьому місці для малоймущих не давало йому зосередитися на своїх спогадах дитинства.
Колись, іще за радянських часів, він ненавидів черги, коли йому, малому хлопчикові, доводилося вистоювати в гастрономах, пунктах склотари, хімчистках найцінніші години свого юного життя. Зараз він слухняно стояв у черзі, намагаючись нагадати собі далекі ностальгічні відчуття дитинства. Згадував і не міг згадати. Він не міг ьагадати собі того специфічного нервування, роздратованого споглядання кожного руху продавця і прискіпливого ставлення до повільних покупців, які не встигли завчасно підготувати пляшки з-під кефіру або вийняти гаманець із сумки, адже це все уповільнювало рух і без того повільної черги. Ностальгійний ефект не вдавався.
Несподівано він почув за собою тихе і роздратоване: «Швидше, швидше!» Георгій озирнувся. За ним стояв хлопчина і нервово переступав з ноги на ногу, і при цьому бурмотів щось собі під носа. Йому було років десять, він мав смагляве вилицювате обличчя, маленькі розкосі очі, і був явно домашнім: ідеально випрасувані штани і сорочка, поверх них — вовняна кофтина, що застібалася на ґудзики, акуратна стрижка, чисті нігті. Йому, очевидно, так нетерпілося швидше змитися, щоб пограти з хлопчаками в футбол.
Георгій посміхнувся. Колись і він був таким. Поспішав жити.
Він і досі поспішає. Поспішає, щоб усюди встигнути. Заради успіху. Власне, якого успіху? Георгій пішов до машини, роздумуючи над тим, що людина за життя кардинально міняється кілька разів. Він уже не вірив, що колись був напівголодним гарячим пацаном, який шастав у бур'янах пустирів і бився до крові за честь двору.
Несподівано позаду почулося дитяче:
— Дчдю, дядю!
Георгій озирнувся. Хлопчина біг до нього, тримаючи у руках товстий гаманець.
— Ви залишили на прилавку! — захекався він. Георгій побілів. Там була велика сума грошей і кілька
кредиток. Він відкрив гаманець. Слава Богу, все на місці. Хлопчик рвонув геть, але Георгій схопив його за рукав:
— Постривай! Я хочу тобі віддячити! Поїхали зі мною! Перше, що спало Георгієві на думку — повезти хлопчиська у великий магазин і купити все, чого той забажає.
Однак хлопчик перелякано випручав руку і намірився утекти. Георгій здогадався, що малий просто злякався. Сучасні діти вже в такому віці добре знають про дорослих дядів-збоченців.