— Ну добре, добре! — примирливо сказав Георгій. — Не хочеш у машину — не треба. — Він гарячково озирався довкола і, побачивши відому будову з червоним дашком, зрадів. — Ходімо в «Макдональдс»!
Хлопчик зупинився у непевності.
— Я тобі не зроблю нічого поганого! Просто хочу віддячити тобі!
Той усе ще вагався.
Георгій поклав руку йому на плече і повів. Відчуття руки на плечі хлопчика пробудило в нього дивні відчуття. Адже він міг мати такого сина...
Вони сиділи один навпроти одного, і Георгій роздивлявся хлопчика уважніше. Він побачив, що вовняна кофтина була акуратно заштопана на ліктях і оверлочена на прорізах для ґудзиків. Комірець сорочки був явно вручну перелицьований. Йому защеміло. Георгій мав у дитинстві точнісінько такий джемпер, який мама вечорами йому штопала. І комірці сорочок перелицьовувала.
— Ну що ж. Давай знайомитися. Як тебе звати? — почав він.
— Георгій, — утупивши очі в чісбурґер, промовив той. Георгій здригнувся. Він не чекав почути власне ім'я. Тим паче зараз. Тим паче від цього хлопчиська, який чимось так нагадував його самого багато років тому.
Він хотів був розпитати про його життя, однак усвідомив, що абсолютно не вміє розмовляти з дітьми. Він не знав, як правильно сформулювати питання, щоб це звучало не як бюрокартичний допит, а розмова двох чоловіків різного віку.
Поки Георгій-старший підбирав слова, Георгій-менший почав загортати половину чісбурґера в папірець.
Чоловіка це шокувало. Він не міг вичавити з себе ні звуку. Тим часом малий швидко подякував і миттєво зник. Георгій-старший розгублено дивився на стілець, де мить тому сидів до болю знайомий незнайомий хлопчисько, і не знав, що йому робити з почуттями, які охопили його. Він не знав, що йому робити з собою. Цей малий хлопчисько зачепив у ньому ті струнки, які давно вже мовчали.
«Хто ви? Хто ви?» — стукав у його скронях голос старої жінки... «Хто я? Хто я?» — стукало Георгію у скроні.
Йому не хотілося повертатися до своїх апартаментів, де було холодно і незатишно, незважаючи на повний комфорт, тож він вирішив поїхати до свого офісу. Несподівана поява шефа в адвокатській фірмі дешо здивувала публіку, проте з пантелику не збила. Георгій пройшовся по кабінетах, заглядаючи в кожен закапелок. Фірма працювала, як швейцарський годинник. «Молодець Таміла. І молодець Ірина Марківна. І молодець я сам».
З кімнати Льоши-маніяка долинала палка дискусія, а точніше лунав тільки один голос Ганни Миколаївни, який переконував свого опонента не маратися справою про зґвалтування невинної дівчини молодим паничем.
— Що ви мені пропонуєте — відмовитися від справи? — чулося через двері Льошине. «Ого! Здається, Ганна Миколаївна доконала його!»
— Саме так! — вимагала Феміда у Шиньйоні.
— Кожен громадянин України має право на захист у суді!
— Я вже знаю, чим це скінчиться! — голос Ганни Миколаївни тремтів від обурення. — Цього татусиного синочка виправдають! А зганьблена дівчина матиме травму на все життя!
— При чому тут я? Якщо не я, то хтось інший виграє цю справу!
— Нехай його захищає хтось інший! Тільки не наша фірма!
— А ви уявляєте, які гроші принесе фірмі виграш у цій справі? Ні, ви цього не уявляєте? Ви не заробили для фірми і сотні гривень!
— А репутація?
— До біса вашу репутацію! Я адвокат — і все тут! Моя репутація і репутація фірми залежить не від етичних засад, а від кількості виграних справ. Ви це розумієте?
— Ах так?
— Саме так!
— Тоді я буду захищати цю дівчину. І майте на увазі: я виграю у вас цей процес!
— Ой-ой-ой! — зіронізував Льоша. — Як страшно! Ще невідомо, хто у кого виграє!
Розпашіла Ганна Миколаївна різко відчинила двері Льошиного кабінету і, не зачиняючи їх, пішла геть з гордо піднятою головою, на якій височіла піраміда старомодної зачіски.
За нею вийшов Льошка, аби закрити двері. Побачивши шефа, благально попросив:
— Зробіть з нею що-небудь! Так неможливо працювати!
— Ти ж сам знаєш: я ніколи її не заберу з фірми! Щоб ти не розпоясався!
Льошка смикнувся заперечити, та Георгій випередив його:
— І ти від мене нікуди не дінешся! У мене найвищі гонорари.
Георгій потис йому руку, поплескав дружньо по плечу і пішов геть. Він знав напевне, що коли б він платив менші гонорари своїм адвокатам, все одно від нього ніхто б не пішов. Вони тут відчули свободу, на них тут ніколи не тиснули, тож і виявляли чудеса творчості, нічого не боялися. Вони ж бо знали, що за ними — кам'яна стіна, яка завжди захистить від посягань на їхню професійну незалежність. Він підійшов до приймальні. Ірина Марківна щиро зраділа його несподіваному приходу. Він запросив її до свого кабінету на консультацію.