Георгій успадкував від батька манеру купувати багато одягу, а від мами — ретельно складати його і дбайливо доглядати за ним.
Його гардеробна мала безліч поличок і шухлядок, у тому числі потаємних. Уранці, після душу і кави, він заходив сюди і, починаючи свій гардеробний вояж зліва направо, по черзі одягав на себе окремі атрибути джентльмена. Зліва містилися маленькі шухлядки для нижньої білизни, потім ішло відділення для сорочок і вузенька секція для краваток. Далі йшли костюми, окремо — піджаки і штани. В його одежній шафі кожна деталь, кожен аксесуар — аж до старого годинника — мали своє місце. Була там секція, де Георгій складав речі, які вже не носить. З цієї секції вони йшли прямісінько до родичів, які завжди з нетерпінням очікували «гуманітарної допомоги». Він це робив регулярно, раз на півроку: оновлював свій гардероб, віддаючи старі, а точніше, не зовсім нові речі родичам. Ось і настав той час, коли він відчув чергову потребу перебрати одяг.
Георгій провозився в гардеробній цілу годину. Однак одна з найбільш улюблених справ цього разу не принесла кайфу. Муляв клубок неприємностей, який звалився на його голову: Аліса, комітет, невдалі справи на фірмі і ще щось... Що ж іще? Ага, Борис. Якийсь він дивний став. Де його розважливість і награна мудрість? Якийсь він став рваний, непослідовний... Що з ним?
А ще Георгій чомусь конче хотів зустрітися з тим малолітнім хлопчиськом біля хлібного рундучка. Дивлячись на свій шикарний гардероб, де була маса непотрібних речей, він з ніжністю згадував його акуратно поштопану вовняну кофтину з акуратно, вручну оверлоченими дірочками для ґудзиків і відпрасовані штанята.
Увечері йому передзвонив Борис і відразу ж наступив на «болюче місце»:
— Ну що, Джордже, прокатали тебе твої? Ха-ха-ха! Ти мені вибач, але хоч вони й патріоти, однак придурки рідкісні! Не вміють цінувати свої кадри. Згадаєш мої слова — ніколи в них нічого не вийде! Я тобі давно вже говорив: іди до нас, не пожалієш! Хоч нас і критикують: партія влади, партія влади, а ми потихеньку робимо свою справу. До речі, на благо України!
Бориса просто заливало від нещирого красномовства. Здається, він був напідпитку. Що з ним діється? Борис — напідпитку — це ж нонсенс!
— Слухай, — обірвав його Георгій, — ти щось у своїх дружніх почуттях до мене надто активний став! З чого б це? Що ти хочеш від мене: кажи прямо!
— Та нічого я не хочу від тебе! Я по-дружньому! — казав той, однак голос був нещирим. — Я ж бачу — ти один як перст. Б'єшся як риба об лід. І принципи свої бережеш, як стара дівка свою цноту. Переходь до нас! Ти ж нас знаєш: ми, як ті мусульмани: варто тобі промовити «Вірую в єдиного Аллаха», тобто, пардон, президента, і ти наш. І ми за тебе будь-кому голову відкрутим.
— Я краще стану націонал-комуністом! — без ентузіазму віджартувався Георгій.
— Ти — націонал-комуніст? З твоїми аристократичними генами? Не сміши людей!
— Тоді націонал-анархістом!
— У нас в Україні націонал-анархізму немає. А коли б і був, то ти з твоїм педантизмом не потягнеш!
— Ну досить з мене. Знаю, ти чогось хочеш від мене. Вирішуй, де будемо зустрічатися: в твоєму ресторані чи у мене вдома з Ромком?
— Звичайно, у тебе з Ромком!
Ромко — власник ресторану «Вавилонська вежа» — приходив до Георгія готувати їжу зі своїми ножами і спеціями. Георгія це спочатку ображало. Він привіз був собі із-за далеких морів професійні ножі, якими можна було не те що різати м'ясо, а й робити харакірі, однак Ромко продовжував довіряти лише своїм знаряддям праці...
Ромко стояв на кухні у білосніжно-білих шортах, з холош яких виглядали чорні волохаті ноги, й у білому фартушку та своєму улюбленому білому кухарському ковпаку. Він м'яв м'ясо своїми товстими волохатими пальцями, потім підкидав його майже до стелі, майстерно ловив на льоту і плескав по ньому обома руками. Георгій з Борисом як завжди виконували рутинну роботу — чистили овочі, кришили зелень, розмішували борошно у вершках для соусу тощо.
Борис справді дивно себе поводив: зазвичай він не мав вільної хвилини, а тут теревенив без угаву:
— Джордже! Якби ти знав, як я тобі заздрю за твоє холостяцтво! З мене моє сімейне життя випиває останні соки. Чого я досяг би, якби не сімейний тягар!
«Коли б це було правдою, то в парламенті було б набагато більше холостяків, аніж я, Ігнатенко і Головатенко», — подумав Георгій.
Тим часом Борис продовжував: